Читати книгу - "Тюрма"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні.
Ален змушений був подумати, бо Мур-мур часто дзвонила йому.
— А ви їй?
— Удень вона рідко буває вдома. Вона працює. Журналістка і… Але, даруйте, до чого всі ці запитання?
— Хай краще мій шеф скаже вам про це. Чи не будете ви такі ласкаві супроводити мене на набережну Орфевр?
— Ви впевнені, що з моєю дружиною…
— Її не вбито і не поранено.
Так само чемно й несміливо поліцейський попрямував до дверей. Ален, не роздумуючи, пішов за ним.
Вони не стали викликати загайний ліфт, а зійшли сходами, устеленими товстим плюшем. На кожній площадці вікно було прикрашене різноколірними вітражами, за модою, що панувала в 1900 році.
— Гадаю, ваша дружина теж має машину?
— Авжеж. Невеличке авто. Воно стоїть зараз біля будинку.
На порозі обидва стали, не наважуючись виходити під дощ.
— Як ви сюди дісталися?
— На метро.
— А що, коли я вас підвезу?
— Даруйте мені. Тут же ноги ніде простягнути.
Ален гнав за звичкою. В одному місці навіть вискочив на червоне світло.
— Пробачте…
— Нічого. Вуличний рух — не моя справа.
— Заїхати на подвір'я?
— Як хочете.
Інспектор висунувся з вікна й щось сказав двом вартовим.
— Моя дружина тут?
— Мабуть.
Навіщо запитувати людину, яка однаково нічого не відповість? За кілька хвилин він потрапить до комісара, з яким, безперечно, знайомий, бо майже з усіма він не раз зустрічався.
Не спитавши, куди йти, Ален збіг широкими сходами і став на другому поверсі.
— Либонь, тут?
У довгому, погано освітленому коридорі жодної душі. Двері обабіч зачинено. Тільки старий сторож із срібним ланцюжком на шиї і масивною бляхою на грудях сидів за столом, покритим, як більярд, зеленим сукном.
Пройдіть, будь ласка, до зали чекання. Одну стіну зали було засклено цілком, як у його вітальні, що колись правила за майстерню художника. Якась бабуся в чорному, що ждала своєї черги, вп'ялася в нього злючими очима.
— Даруйте….
Інспектор пішов коридором і постукав у якісь двері, що за ним одразу зачинилися. Бабуся сиділа нерухомо. Навіть повітря тут було якесь нерухоме, сизе, мов туман.
Ален знову глянув на годинник. Двадцять хвилин на дев'яту. Не минуло й години, як він залишив редакцію на вулиці Маріньян, кинувши на ходу Малеському:
— До скорого…
Сьогодні вони у гурті кількох приятелів і приятельок лагодилися вечеряти в новому ресторані на авеню Сюффран.
Атож, тут нема ні дощу, ні вітру. Ніби все зупинилося п просторі й часі. Проте досі — першого-ліпшого дня — нарт було Алену написати на картці своє ім'я, щоб за кілька хвилин чиновник вів його до кабінету начальника карної поліції, а той вставав йому назустріч з простягнутою рукою.
Він давно вже не нудився, чекаючи прийому, від самого початку своєї кар'єри.
Кинув погляд на бабусю — її нерухомість зворушувала його — і мало не запитав, скільки вона вже сидить. Може кілька годин?
У нього урвався терпець. Ален починав задихатись. Тож підвівся, запалив сигарету і став ходити туди й сюди під несхвальним поглядом бабусі.
Відтак одчинив засклені двері, пройшов у коридор і запитав сторожа з срібним ланцюжком:
— Який комісар хоче мене бачити?
— Не знаю, мосьє.
— Але ж їх тут не так уже й багато о цій йорі?
— Два або три. Вони засиджуються іноді допізна. Як вас звати?
В Парижі було чимало місць, де називати своє прізвище не було потреби, бо всі його добре знали.
— Ален Пуато.
— Ви одружені, так?
— Одружений…
— А дружина ваша невисока на зріст, брюнетка, в непромокальному, підбитому хутром плащі?
— Так, так.
— В такому разі вас викликає помічник комісара Румань.
— Новачок?
— Що ви! Він працює тут понад двадцять років, але до кримінальної поліції справді перейшов недавно.
— Моя дружина у нього в кабінеті?
— Не знаю, мосьє.
— А вона приїхала о котрій годині?
— Не можу вам відповісти.
— Ви її бачили?
— Гадаю, що бачив.
— Вона прийшла сюди сама?
— Пробачте, мосьє, але я й так уже вам лишку наговорив.
Ален одійшов, ображений і занепокоєний. Його примушують чекати. З ним обходяться, як із звичайним відвідувачем. Що може робити на набережній Орфевр Мур-мур? І що це за халепа з пістолетом?
Чому він не знайшов його в шухляді? Адже то звичайнісінька зброя. Бандити навіть посміялися б. Калібр 6,35 мм — дитяча забавка.
Пістолета він не купував, його дав йому співробітник Боб Демарі.
«Відтоді як мій синочок почав ходити, я вважаю за краще, щоб така цяцька не залишалася в квартирі».
Принаймні років п'ять чи шість тому. З тих пір у Демарі з'явилося ще двоє діток. Але що ж все-таки сталося з Мур-мур?
— Мосьє Пуато!
Це той інспектор, що приїхав за ним. Він кликав його.
— Заходьте, будь ласка…
В кабінеті помічника комісара нікого не було. Комісар, чоловік років під сорок, зі стомленим обличчям, простяг Алену руку і знову сів.
— Скидайте ваш плащ, мосьє Пуато, і сідайте.
Інспектор до кабінету не зайшов.
— Мене повідомили, що у вас зник пістолет.
— Я не знайшов його на місці.
— А це не він?
І помічник комісара простяг йому чорний з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тюрма», після закриття браузера.