Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

Викликав заступника.

— Звідки у нас цей Горобець?

— Місцевий.

— Пригасіть його ентузіазм. А то можемо погоріти всі…

Пригасили.

Тепер Горобець працює, як мокре горить. А з нього беруть приклад інші.

Звісно, яка праця, така й цяця.

З неба вже давно ніщо їстівне не падає. А там спитають: «Чому за столом густо, а в коморі пусто?»

Отже… Потрібний спеціаліст-ілюзіоніст.

Згадав про Гапончика. З яким працював на попередньому підприємстві. Спеціаліст вищого класу. По створенню прогресивних шумів, імітації досягнень, ілюзії успіхів, жонглюванню цифрами, маніпулюванню словами…

Перетягнув.

— Постарайся створити… І щоб комар носа не підточив…

Гапончик старався.

Доверху летіли звіти. Донизу спливали накази.

Викликали туди. Приїжджали сюди.

І жодної задирки.

Все кругло і все гладко. Як більярдна куля. А в центрі цієї кулі — я. У своєму керівному кріслі.

І рухаюся за принципом більярдної кулі.

Торкнули києм —. кочуся. Не зачепили — стою.

Забили в лузу — у лузі. Виставили під борт — під бортом.

І тільки трепет внутрішній, щоб, не дай Боже, хтось сильніше не бабахнув. Щоб не опинитися за бортом…

І ще один трепет… Раз у мене ціляться — значить, роблять на мене ставку. Раз роблять ставку — значить, я у виграшній позиції. Виграю — відзначать. Відзначать — ще кудись призначать. Від загальної суєти відгородять. Чимось нагородять… А нагорода як і біда: одна йде, другу веде. І тоді ти вже, як черепаха, неприступний. Вкритий панциром… Почув щось смачне — голову висунув. Почув щось страшне — голову заховав. Вже мене так просто не візьмеш…

А візьмеш — будь-куди не поставиш. Бо я в центрі кулі. А куля кругла. Покотиться. І не зупиниться, поки не знайде вигідну ямку.

Я — наче отой неопізнаний літаючий об’єкт. Ніхто мене не бачить, а всі кажуть, що є. І вірять у щось незвичайне. І думають, що я маю фантастичну силу. Чарівну дію. Унікальну подобу… Незаміниму енергію… Вірять, бо не розглянуть. Я — в центрі оболонки. Непросвітньої. Звуконепроникної. Непробивної.

Розглянули. Як? Сам не второпаю.

— Де ви знаходитеся? — питають.

— Як де? Там, де мене висадили і посадили… На плацдармі…

— А плацдарм де?

— На трудовому фронті…

— У тому-то й біда, що фронт вже далеко попереду. А ви все ще воюєте… Проти кого? І за що?

Так. Я батько Петі Мармишкіна. З восьмого «б». Вже «а»? А-а-а. Реформа… Реорганізація…

Не встигає? А коли ж йому встигати? За два роки — три реформи. То підручники міняють. Ніби за два роки амеба перетворилася на інфузорію, а крокодил на скорпіона. Чи у парнокопитних з’явилися зябра, а в земноводних — роги. То вчителів перетасовують. То правила міняють… Мій Петя що — Ломоносов? У нього що — суперголова? Чи три голови? Як у Змія-Горинича. Одна вчить, друга спить, третя жує вареника…

Ах, двійка з фізкультури! На турніку не може підтягнутися? Через козла не перестрибнув?

Він через поріг переступити не може. У нього ноги позросталися. О восьмій годині ранку до школи вчовгує, о вісімнадцятій — вичовгує. Реформа. Всі хочуть його охопити. Про всяк випадок. Може, комісія якась… Щоб не прискіпались…

Математикові урока мало. Бо «математика зараз не та, що вчора була». Фізикові урока мало, бо «фізика — наука віку». Хімічці урока мало, бо відкрили новий елемент і закрили два старих. Філологові урока мало, бо з’явилися нові літературні імена. І нові помилки у старих. Історикові урока мало, бо історія на місці не стоїть. А Петі доби мало. Він сидить на уроці, слухає про хребетних і безхребетних, а власний хребет у нього — як гумовий шланг. Перед очима в нього то жовті кола, то подушка.

І він, нащадок цілого покоління атеїстів, тяжко зітхає: «Господи! Дай дотягти до канікул!.. Або хоч до вечора…»

До речі, Петі п’ять років втовкмачували, що він від мавпи. Тепер переконують, що він з космічної мамалиги. А про батька і матір ніхто й не згадає. І не питає, як він батькам допомагає.

Петі кажуть, що він господар планети. Вчать берегти її. А таку планету, як людське серце, забувають.

Петі нагадують, що він член суспільства. Вчать його виголошувати промови. Чужі думки з газет списувати і свої ними висловлювати. А про те, що він член сім’ї, ніхто й не заїкнеться. Хіба тоді, як школі потрібні цвяхи, фарба або цемент. Тоді кажуть:

— Петю, у тебе є тато! Виконроб на будівництві…

Мовляв, дави на предка. І вчися. Тут урвати, там долатати. Може, сам колись виконробом станеш. Або директором школи… Або хоч класним керівником…

Питаєте, як я удома його виховую?

Бачите, на домашньому небосхилі Петя з’являється, як планета Меркурій. Після заходу сонця. А я — як комета Галея. Раз у певний період. І коли ми стикаємося орбітами, у нас вибух. Петя вважає, що я йому приділяю мало уваги. Я вважаю, що він проявляє мало поваги.

Крім того, у мене вдома є ще диверсант. Телевізор. Петя більше до нього тягнеться, ніж до рідного батька… Тепер багато до телевізора тягнеться. Закон фізики — пусте до пустого…