Читати книгу - "Страшні історії"

Але Денис Черненко спокійно і впевнено рухався за ним. І мав цілком реальні шанси вийти якщо не на друге, то точно — на третє призове місце. А значить — хоч і не помахати переможно Золотим кубком, та все ж отримати приз переможця. Безкоштовний абонемент, який відкриє для нього на півроку двері одного з найкращих спортивних залів міста: про це можна не лише мріяти — за це варто боротися.

Тому хлопець намотував по асфальтованій біговій доріжці стадіону коло за колом. Кожного вечора збільшуючи навантаження і пробігаючи на одне коло більше. Дорослі чоловіки, мешканці довколишніх будинків, котрі час від часу виходили сюди розтрусити животи, не витримували темпу затятого семикласника. Це Денисові лестило.

Пробігши останнє на сьогодні коло, чемпіон, відсапуючись, сів на товсту, відполіровану до блиску сотнями сідниць металеву трубу, яка правила тут за спортивний снаряд. Відхекався, витер піт тильним боком долоні. Тоді задер білу футболку з емблемою київського «Динамо», обтер обличчя і волосся. Посидівши так кілька хвилин, Черненко підвівся і, кинувши прощальний погляд на хлопців, котрі без особливого ентузіазму копали на футбольному полі м’яча, неквапом рушив додому.

Заплакану дівчинку він побачив, щойно зайшов у сквер. Вона сиділа на краєчку найближчої до виходу лавки, опустивши голову. Її худенькі плечі здригалися. Дівчинка з виду була на кілька років молодшою за Дениса. Його молодші брат і сестра, двійнята Коля і Оля, були ще меншими за цю чимось ображену дівчинку. І плакали обоє частіше. Через те повз тих, хто ридма ридає, особливо молодших за себе, Черненко спокійно пройти не міг.

Сквер не був безлюдним. Інші лавки займали бабусі, мами з візочками і молодь із пляшками пива. До сліз малої усім було байдуже. Рішуче підійшовши до дівчинки, Денис присів біля неї, незграбно погладив по коротко стриженому волоссю.

— Е, мала… Ти чого? Скривдив хтось?

Дівчинка підвела на нього худеньке, заплакане личко.

— Собака, — тихо мовила крізь сльози.

— Що — собака? Покусав собака? Куди вкусив?

— Ні… Пропав… Забіг кудись і все…

— Давно? — діловито поцікавився Денис.

— Не знаю… Я вийшла з песиком гуляти… Я завжди ввечері з ним гуляю. Тітка каже, песик бігати повинен. Ось я і відчепила повідок. Потім гратися почала, я завжди граюся он там, на майданчику, — вона кивнула на дитячий майданчик, де з нагоди теплого вечора було повно дітей. — Ніколи нічого такого не було… Марту всі знають…

— Що за Марта?

— Собаку так звуть. Вона дівчинка. Пікінес… Завжди з нею всі граються. А тут вона кудись забігла. Я вже кричала, гукала, все кругом облазила… Тепер мені від тітки перепаде, — по щоках дівчинки знову покотилися величезні гіркі сльози.

— Від якої ще тітки?

— Тітка Клава… Мамина сестра… Я живу в неї, мама з татом за кордоном працюють. У них контракт, відмовитися не можна. А тітка Клава нікого не любить, тільки Марту свою… Я боюся додому йти…

Не знаючи, як зарадити, Денис знову погладив дівчинку по голові. Хотів витерти сльози своєю футболкою, та вчасно передумав: не дуже вона чиста, до того ж волога.

І раптом рвучко звівся на ноги. Ось хто допоможе!

Просто йому назустріч по алеї крокували Максим Білан і його батько.

— Гей! — крикнув Черненко, привертаючи до себе увагу і махаючи приятелеві рукою.

Той махнув у відповідь, щось коротко сказав татові і підійшов до Дениса й дівчинки. З першого погляду збагнув — щось тут не те, щось погане коїться.

Черненко не чекав, поки Білан почне запитувати. Сам коротко все розповів, а тоді навіть не сказав чи запропонував — заявив вимогливо:

— Людині допомогти треба!

— Та звісно, — погодився Максим. — Тільки як ти це собі уявляєш? Зараз поділимо район на квадрати, зберемо народ і почнемо під кожен кущик заглядати?

Почувши таку безнадійну пропозицію, дівчинка тепер заплакала голосніше. На двох підлітків, які оточили малу, почали косо позирати бабусі з сусідніх лавок.

— Умієш ти втішити, — невдоволено буркнув Денис. — Сам бачиш — нема виходу.

— Усе через те, хлопче, що ти думати поки що не зовсім навчився, — повчальним тоном сказав Максим.

— Ну-ну, поговори!

— Так, давай ще зараз гризтися, — Черненко починав дратувати Білана. — Подумай сам: песик не міг кудись забігти. Мала, ти бігала додому? Не крутиться там ваша Марта біля під’їзду чи на сходах?

— Сто разів бігала, — схлипнула дівчинка. — Як на зло, тітки Клави теж удома нема, пішла кудись до приятельки, прийде пізно. Її песика у дворі всі знають. Якби Марта додому прибігла, мені б уже сказали.

— Так, — кивнув Максим. — Отже, пес пікінес не дурний, дорогу додому знає. Але не прийшов. Значить, справді загубився. Може навіть таке бути: вискочить собака на дорогу перед машиною. Водій загальмує, рятуючи собаку. Бачить — пес породистий, не бродячий. Бере собі в машину, а тоді дає оголошення: мовляв, знайшовся песик, прикмети такі-то.

Ці припущення помітно заспокоїли дівчинку. Черненко втішився, помітивши, як у неї почали висихати сльози, а в очах натомість з’явилася надія.

— Він правду каже? — запитала дівчинка у Дениса, в якому вже бачила, як мінімум, старшого брата-захисника.

— Не знаю, чи правду, — чемпіон скоса глянув на свого приятеля — «ботаніка». — Але те, що правильно говорить — сто процентів. Він у нас уміє правильно мислити.

— Тебе як