Читати книгу - "Страшні історії"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: Андрій Анатолійович Кокотюха
Ледве встигли наші герої-детективи відновити справедливість у світі, допомагаючи відшукати вкраденого собаку, як тут же, немов за законами казково-детективного жанру, опинилися в Карпатах, де на них уже чекали куди цікавіші пригоди. Адже легенди Карпатських гір — це вам не американський хорор…
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
СТРАШНІ ІСТОРІЇ
СОБАЧІ КЛОПОТИ
Глава 1
Тато читає газети
Родина Біланів нечасто вечеряла разом.
Сам голова сімейства, Білан-старший, часто повторював: рідні люди повинні триматися купи. А нічого, мовляв, так не гуртує, як спільна сімейна вечеря. Мама не заперечувала. Ось лише тато перший порушував традиції, варто було лише їх започаткувати. То він десь затримується і приходить пізно, то з головою в роботу поринув у кабінеті і його не докличешся, а то взагалі спить без задніх ніг — закінчив чергову справу і відпочиває.
У Максимової мами — інші погляди. Якщо в родині хлопчик, то він мусить вчитися бути самостійним. Уяви собі, — казала вона Максимовому татові, — як буде, коли син виросте. Одружиться, і вже наступного дня почне капризувати: давай, мовляв, жінко, їсти. Збирай на стіл. Хіба сучасні чоловіки повинні так себе поводити? Ні, хай ліпше ніхто в родині ні від кого не залежить. Є можливість потрапезувати усім разом — добре, збираємося за столом. Немає такої змоги — хай кожен сам себе обслуговує. Адже холодильник повний. Хто коли хоче, той тоді і їсть.
Сам же Максим не знав, що йому більше подобається: коли всі троє Біланів чинно вечеряють за кухонним столом, чи коли кожен накладає собі на тарілку всього, чого бажає, та споживає, де і як бажає. І перший, і другий варіант мав свої плюси і мінуси. А головне — робив їжу чимось буденним, необов’язковим. Хочеш їсти — їж. Не хочеш — ходи голодний. Є насправді більш цікаві справи. Тут Максим усе ж таки був на маминому боці і не робив з їжі культу. Цього травневого вечора склалося так, що Білани сіли вечеряти гуртом. Був вихідний день. Причому не просто неділя, а день завершення дещо втомливої вервечки неодмінних травневих свят. Усі, хто хотів, відсвяткували все, що хотіли. Багато хто з татових ділових партнерів мотнув на ці дні за кордон відпочивати — все одно до пуття не працюватимуть. Через те Білан-старший нарешті виспався, нікуди не поспішав. Тож нічого не завадило татові, мамі й синові попити на кухні чаю зі спеченим вільною від поточних справ господинею пирогом із смородиновим варенням.
Зробивши добрячий ковток зеленого чаю з жасмином, тато взяв із купи газет, складених на підвіконні, верхню, недбало перегорнув її.
— Скільки разів просив, — промовив він незадоволено. — Не витягуйте з поштової скриньки цього безкоштовного мотлоху! Тут же нема чого читати, зате повна хата сміття.
— Макулатури, — поправила мама.
— Ну, макулатури, — погодився тато. — Раніше її хоч приймали на вагу і книжку хорошу давали. Тепер тільки скриньки засмічують… Сміттєпровід для чого придумали? Туди цей мотлох!
— Чому — мотлох? — Максим не міг пояснити раптової образи, але все одно таке зауваження його зачепило. — Люди стараються, друкують. Інші теж стараються — розносять. Невже там нічого справді корисного не можна знайти?
Тато глянув на сина поверх окулярів у тонкій елегантній оправі.
— Приємно, синку, що ти так поважаєш працю інших. Це значить, що люди з часом поважатимуть і твою. Але ось послухай, — тато пробіг очима по сторінці. — Продам папугу. Дуже здібний. Розмовляє. Ціна договірна. Номер телефону… Нам потрібен папуга?
— Може, комусь треба, — знизав плечима Максим.
— А ти, синку, глибше копай, — тато навіть склав газету. — В Україні папуги не водяться. Значить, їх треба везти сюди з-за кордону. Той, хто привіз його до Києва, без сумніву зробив це для власної втіхи. Навіть навчив його говорити…
— Напевне, слово «дурень», — уставила мама.
— Ага, — погодився тато. — Люди з малесеньким розумом учать папуг говорити саме це слово. Ну, ось, тепер жива іграшка хазяїнові набридла. Він продає її і, зауважте, не до зоопарку. І вже точно — не віддає до клубу любителів папуг, якщо такий у нас є. Знаєте, з таких оголошень можна скласти уявлення про тих, хто дихає з тобою одним повітрям. Причому, синку, дуже розчаруватися.
Максим ніколи б не подумав, що такі серйозні висновки його батько здатен зробити, прочитавши кілька звичайних оголошень у безбарвній дармовій газеті. Аж сам зацікавився, потягнув газетний листок до себе, розгорнув.
— Що ти про це скажеш, тату? Знайду собаку… І номер телефону, куди звертатися…
— І? — байдуже запитав Білан-старший.
— Нічого. Хтось пропонує свої послуги. Знайду, значить, вашу собаку. Я бачив на стіні сусіднього будинку оголошення: «Зник собака. Тому, хто знайде — винагорода».
— Правильно, — кивнув тато. — Хтось втрачає, хтось знаходить. А ще більше людей викидають такі газетки. Значить, марно всі працюють. Ефекту нема. Дякую!
Останнє він сказав мамі. Тоді підвівся і діловито запитав:
— А чому б, синку, нам не прогулятися? Погода — наче на замовлення, — і навіть промугикав: — Травень, травень, лагідний травень…
Прогулятися з татом? Чому б і ні!
Глава 2Чемпіон і дівчачі сльози
Солоний піт заливав Денисові Черненку очі. Тут, на невеличкому стадіоні, неподалік від затишного о цій вечірній травневій порі скверу, він уже другий тиждень щовечора бігав. Незабаром, під кінець навчального року, буде традиційний забіг на сто метрів. І це, знав напевно Денис, співпаде з фінальними змаганнями на здобуття Золотого кубка.
Поки що вирватися у беззаперечні лідери Черненкові не вдавалося — усіх претендентів випереджав Толик Тумановський з паралельного класу. Нічого дивного. Він вирвався вперед, коли всі плавали наввипередки і стрибали з вишки. Толя єдиний, хто мав змогу регулярно ходити в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страшні історії», після закриття браузера.