Читати книгу - "У країні ягуарів"

У мене був і свій спосіб рибалити. На вкраденій у вітчима метровій волосіні я робив петлю і прив'язував волосінь до гнучкої палиці. До річки підходив крадучись. З берега було добре видно рибу форель, що відпочивала у воді. Я обережно підводив невидиму петлю і висмикував рибину з води.

Не можна не згадати і про мої конструкторські здібності. Адже я збудував підвісну дорогу, використавши для цього ночви, лебідку, яку знайшов серед купи іржавого залізяччя, і дріт, на якому сушили білизну. Один кінець дроту я причепив до конюшні, другий до дерева. Проте вже під час першого випробування все обірвалось і побилось, бо Леон, який виконував роль гальма, підвів.

Зринає в пам'яті і випадок, коли вітчим повів мене з Леоном до костьолу. Священик одягнув нас мов ангеликів: ми мали прислужувати під час обідні. Правда, це було вперше і востаннє, бо моє «прислужування», здається, добряче порушило вікові правила ведення обідні…

Спогади! О, бистрокрилі стріли часу! Як далеко ви залетіли. Тут, серед диких джунглів, мене огортає світле почуття радості при спогляданні свіжої зелені, що потопає в сонячному промінні. Тут я сам собі господар, ніщо не тяжить наді мною. Ніхто не нав'язує, мені своєї волі.

Згадується важкий тисяча дев'ятсот двадцять третій рік. Щоб полегшити життя матері, я найнявся офіціантом у ресторан. Нагорі, в розкішному залі ресторану, зворушливо грала скрипка, а внизу, в підвалі, куди ніколи не заглядало сонце, на залізних нарах животіли чотирнадцять юнаків учнів, серед яких троє були хворі на туберкульоз. Хлопці працювали з раннього ранку до пізньої ночі.

Тут я пізнав багато різних людей. Череватих графів, які розтринькали своє майно, письменників, артистів. Були серед них і такі люди, чиї ласкаві слова я й досі згадую. Проте згадую і жорстокого садиста, шеф-повара і управителя, в якого, до речі, без дозволу на те властей купив бельгійську дрібнокаліберну рушницю. Згадую і механіка Елека, якому повар має завдячувати, що лишився живий.

Для п'ятнадцятирічного хлопця невеличка бельгійська дрібнокаліберка була неоціненним скарбом. Я ховав її від стороннього ока в підвалі у дерев'яній скрині. А у вихідні дні ми з механіком Елеком стріляли, забравшись у підвал, звідки не чутно було пострілів. Я за двадцять кроків при поганому освітленні влучав у білі квасолини, чого Елекові ніяк не вдавалося зробити, і цим остаточно завоював, визнання механіка.

Незабаром трапився випадок, яким назавжди закінчилась моя «блискуча» кар'єра в ресторані.

Того вечора хтось з гостей попросив холодної води. Тільки-но я набрав з кухонного крана повний графин, як до мене підійшов шеф-повар і дав ляпаса.

— Щоб знав, як звідси воду брати! — визвірився він на мене.

Мене ніби обдало вогнем і в ту ж мить охопила така несамовита, пекуча лють, якої я ще ніколи не відчував. Графин з брязкотом розбився об кам'яну підлогу.

Повар знову розмахнувся, щоб дати мені ляпаса. Але я стрімголов кинувся через кухню і збіг по нашврозвалених східцях у підвал. Коли повар мене ударив, уся челядь припинила роботу. Я й сам не тямив, як опинився в підвалі, тільки відчував, що тремчу, мов у лихоманці, а щока пашить вогнем. Шибки в дверях, що вели до підвалу, мало не повилітали, з такою силою я рвонув двері. Тремтячими пальцями відімкнув замок біля скрині, дістав дрібнокаліберку і зарядив її. Навіть скриню не зачинив.

«Отепер тобі смерть!» — майнуло в голові.

Та коли я вискочив з підвалу в коридор, хтось схопив мене за комір.

«Ти куди розігнався з своєю гарматою?»

«Вб'ю шефа!» — відповів я, важко дихаючи, Елекові, бо це він схопив мене за комір піджака.

«Вб'єш ти бісового батька…»

Він вирвав з моїх рук рушницю. В цей час курок спустив, і з стіни посипалася штукатурка.

Звичайно, якби механік не стримав мене, то повар там, на кухні, розпрощався б із життям.

Восени я вже вчився в місті Папа. Після багатьох злигоднів і пригод закінчив школу й став агрономом. Незабаром мені пощастило знайти посаду в одному маєтку, де мене сяк-так годували і платили на місяць сорок пенге[3]. Працював я з третьої години ранку до дев'ятої вечора, а інколи і ночами доводилося не спати. Про вихідний день нічого було й думати. І я не витримав такої нелюдської праці.

Проблукавши півроку без роботи, влаштувався на інше, хоча й не краще від першого місце, — в поміщика, який мав двадцять тисяч хольдів[4] землі.

О, як далеко я тепер від тих місць!

У цьому маєтку я працював майже рік. Життя й тут було не солодке, та мусив терпіти.

Одного разу в неділю я прочитав у газеті повідомлення про те, що в джунглі північної Бразілії вирушає наукова експедиція по дослідженню комах. Керівник експедиції — Елемер Хорват, його помічник — Лайош Пустаї. Я не довго вагався і через якийсь час став третім членом експедиції. Це були щасливі для мене дні! Я нетерпляче ждав, коли прибуду в джунглі, в болота Бразілії.

І ось я після багатьох незвичайних подій в джунглях.

Елемер Хорват і Лайош Пустаї, пробувши кілька тижнів у Бразілії, захворіли в дельті Амазонки і повернулися на батьківщину з Белема. Я в цей час був за тисячу п'ятсот кілометрів у нетрях Бразілії — готував місце стоянки для експедиції. Довідався я про від'їзд своїх колег, коли вони вже пливли на батьківщину.

Експедиція домовилася з Угорським національним музеєм про те, що зібрану колекцію посилатиме йому, а музей переказуватиме їй гонорар в Бразілію, щоб можна було працювати далі.

Зоставшись сам, я збирав колекції рідкісних комах, метеликів і посилав їх у Будапешт, гадаючи, що проваджу роботу, розпочату Елемером Хорватом. Я бродив у районі злиття Ріу-Негру і Амазонки.