Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— А я вам зовсім інше казав! Я вам правду казав! — лихоманкове зашепотів Богдан. — Я не знаю, хто там „Гринпіс” фінансує, але ось деякі наші державні організації… Мені хлопці з „Зеленого світу” все з‘ясували: рибнагляд, він не лише браконьєрів „кришує”. Він, рідний, сам цим бавиться. В цілковите своє особисте задоволення.

Далеке стрекотіння набувало басовитих ноток і явно гучнішало. Катер наближався до невеличкої затоки на березі Чоломаю — острову, трохи нижчого за течією від Гременця. Над затокою нависло густе вербове віття, під яким і заховався надувний човен водної міліції. Цього разу взятий Богданом напрокат в міського „Зеленого світу”. Задля конспірації.

Місце для засідки Погосян обрав зручне. Що ж, Дніпро він знав набагато краще за Кременчука, який лиш нещодавно став працювати під його безпосереднім керівництвом. Але Богдан набагато краще за нього знав методи роботи карного розшуку, завдяки яким і за допомогою місцевих „зелених” він лише за декілька місяців розбудував цілу тобі агентурну мережу, про яку раніше водники навіть і не чули. Загалом, капітан Кременчук, перекинутий через хворобу на іншу ділянку роботи, відразу ж поставив собі за мету розбурхати цей „колгосп „Тихе Життя”, на який, з його погляду, в останній час перетворилася гременецька водна міліція. Допомагати йому в цьому мали активісті „Зеленого світу”, з якими від дуже здружився за час своєї клятої хвороби.

Судячи зі звуку, відстань до катеру рибнагляду швидко скорочувалась.

— Ну, чого? Чого сидимо? — розпочав хвилюватися Богдан. — Усе просидимо! Брати треба. Підуть!..

— Кого брати? — раптом засумнівався Погосян. У Кременчука навіть щелепа відвалилась. — Колеги, може, працюють, а ми їм: здрасьте вам…

— Ага, працюють! — голос Богдана аж рватися розпочав. — Працюють вони, розумієш!.. Дніпро вони грабують, а не працюють!

— А докази, рубіновий ти мій?

— Та там, там докази, — махнув Богдан рукою у бік невидимого катера. — Я ж вам повний розклад надав! Я ж цю інформацію по крихті цілий місяць збирав. Сьогодні хлопці з рибнагляду мають електровудками на Чоломаї бавитись, сьогодні. Очортіли зовсім, розумієш!..

— Докази?… — знов якось тоскно видихнув Погосян.

Кременчук зло рвонув шворку старенького „Вихора”.

— Будуть вам зараз докази!

Але мотор у відповідь лише булькнув чимось і знову затих.

— Відставити! — зненацька чужим голосом прорипів Погосян. — Відставити, капітане!.. На якій підставі ми огляд у них робитимемо? За затримання вже й не кажу. Ми ж водна міліція, самоцвітний. А не інспекція навіть. Чи той самий рибнагляд. Про анархію „зелену” вже й не кажу. Функції різні.

— Ну, ви й бюрократ, Едгаре Фрунзиковичу! А на якій підставі ми тут вже півночі сидимо? Я ж вам надав інформацію. Ви ж погодились зі мною, Едгаре Фрунзиковичу! А підстави… Та, скажемо, що рибалки п‘яні посварилися, один одного постріляли, от ми всі плавзасоби й перевіряємо. Маємо таке право?

— Маємо, маємо, — похмуро згодився Погосян. — Ми багато чого маємо. І від начальства по шиї отримувати право маємо. От, дурень старий! Сивина мені в бороду, біс — в ребро. Мені ж до пенсії пару тижнів залишилось. І звідки ти такий… такий… такий зелений та інформативний взявся?!

— Підуть, Едгаре Фрунзиковичу, підуть!!!

— Та й ризиковано їх доганяти на човнику паперовому нашому. Треба було хоча б „казанку” у відділенні взяти…

— Треба. Чого ж не взяли?

— Думав — відпочинемо. Про екологію, думав, погомонімо. Свіжим повітрям подихаємо. Порибалимо на світанку. Та й ти заспокоїшся.

— Не вірили, тобто?

— Не вірив, яхонтовий. Не вірив.

— Тьху, ти! — злісно сплюнув Богдан. — Гаразд. Замнемо. Едгаре Фрунзиковичу, а ви зможете навперейми катеру майнути? Не доганяти. На декілька секунд порівнятись з бортом його зможете? А далі… Далі моєї спритності справа.

— Спритності, спритності… Воно й видно, що спритний дуже. От, дурень старий! — це вже до себе.

— Підуть!!!

— Що мені потім робити, якщо лаженемось зараз?

— Та вам же все одне на пенсію. А я, якщо щось не так, усю провину на себе візьму. Мені не звикати.

— Тобто?

— Тобто, лякливий ви дуже, Фрунзиковичу! Це, мабуть, вже не виліковне. Бо старече.

— Ах, т-ти!.. — аж затинатися розпочав Погосян. — Ах, ти, щеня! Я, капітане, своє ще в Нагорному Карабасі, на передній лінії фронту, відлякався. Це потім, коли…

— Підуть!!!

— …коли людину вбив, коли мене ледь не грохнули, коли зрозумів, — не звертав уваги на Кременчука начальник, — що геройство моє аж нікому в цьому всесвіті не потрібно, окрім близьких моїх… Разом з родиною в Україну подався. Життя, воно в нас усіх — одне. І у вірмен-ар, і в азерів, і в хохлів, і в москалів. Коли, звісно, не краєш ти його, від природи неподільне, на частини якісь незрозумілі. Навіть самі, що не є розгеройські, — якось по-конячому фуркнув Погосян. — Тебе ж цьому зелені твої вчили?… І віддати, до речі, те життя назад можна лише тому, хто його в борг тобі дав. За умови повернення в доброму стані. Бо лише справжній власник на те життя право має. А ти є лише тимчасовий орендар його з усіма обов‘язками, що випливають з цього. — І раптом спитав: — На повній швидкості зможеш на катер перестрибнути?

— Та я!.. — рвучко мотнув головою Кременчук, ледь не вронивши свого міліцейського кашкета з порепаним козирком в невидиму річкову глиб.

— Пусти мене до двигуна, — посунувся на корму Погосян. — А сам — наперед давай. Автомат там візьми. І дивись мені, бурштиновий, не втопи бойової одиниці.

Старенький „Вихор” зненацька ревонув на високій ноті і надувний човен буквально вистрибнув з-під вербового віття на річковий оперативний простір. Так рвучко вистрибнув, що здалося, навіть зірки в небі посунулися.

— Якщо все більш-менш нормально пройде, — кинув перед тим Погосян, — я тебе, капітане, на своє місце рекомендуватиму. Ото тобі