Читати книгу - "Репетитор"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не те, щоб він не любив котів.
Він не любив прокисаючого молока.
Немає нічого бридкішого за прокисаюче молоко на денці котячої мисочки…
Славко, побачивши його обличчя, коли той вийшов з приймальної комісії, підняв вказівного пальця:
— «Той, хто не бажає бути обдуреним, байдужий до того, яка правда, аби лиш вона була правдою. Сила в байдужості». Кінець цитати.
— А якщо кирилицею?
— Треба випити.
Пити, знову ж таки, не було за що. Не було ні грошей, ні людських тостів…
— Я ж казала, що треба було купити сирок! — накинулася кавалерійська мама на хлопчиська, по вуха замурзаного у йогурт.
«Тато нас уб’є», — майнуло в голові.
— Тепер тато нас уб’є! — докінчила вона, тягнучи дитину за собою.
Інколи Андрій знав, що скажуть наступної миті люди. Це виходило само собою. Маминих слів він ніколи не вмів передрікти, і вони часто заганяли його у глухий кут. Може, тому, що мама частіше мовчала. А коли починала говорити, всередині все затерпало.
«Я розкажу тобі казку, яка не буде казкою. Але так мені легше розповідати. Хочу, щоб ти знав, хто у всьому винен. Отож, жили-були бабуся й онучка…»
День спогадів. День підсумків. День народження. Який він ніколи не справляв і не справлятиме. Забагато спогадів, а підсумовувати нема чого.
Хоча… є одне бажання. Нагальне. Щоб пішов дощ. Не такий, що нудно цяпає згори, що остогид навіть собі самому. А такий, що падає раптовою білою зливою, захоплюючи перехожих зненацька і не залишаючи жодної сухої нитки на їхньому тілі. Щоб ніхто не встиг отямитись і заховатися. Маленька помста великому місту.
Та Андрій змалку завчив, що бажання переважно не здійснюються, а маленьких помст не буває: або ти помщаєшся, або ні.
Він простував безбач і не спостеріг, що ззаду шкандибала на милицях його Доля, суха й обшарпана, замотана в прибите пилюкою дрантя. Вісімнадцять літ Вона шкандибала за ним, а він її не помічав. Сьогодні Вона підійшла майже впритул, та він усе одно її не завважив. Тільки машинально тицьнув їй у руку зім’яту гривню. І ступив на проїжджу частину.
Серце враз заклякло в гіркому прочуванні, передчутті, та було вже пізно. Запізно вибирати іншу дорогу, запізно народжуватися в іншому місті, запізно переінакшувати світ.
Глухо вдарило. І липень зник.
* * *— Все добре, панове, я лікар… Відступіть…
— Він сам кинувся під колеса, біг’ме…
— Який молоденький… Щкода, як помре…
— Ніхто не помре! Я ж сказав: я — лікар! Антоне, принесіть води, і — ради Бога — розступіться!
— Чесне слово, Ігоре Васильовичу, я не винен. Він сам прямо перед носом вискочив…
— Робіть, що кажу…
— Ой, дивіться, — рухається…
Андрій наважився трішечки розплющити одне око. А не треба було. Сонце розпеченою голкою встромилось у мізки. Він заплющився і застогнав.
— Не бійтесь, я лікар. Ні, не рухайтесь. Ви розумієте, що я кажу? Якщо розумієте, легенько порухайте руками й ногами… Так, добре. Ніде не болить?
Планета крутилася перед ним, мов дівчинка-пустунка перед люстром. Боліло всюди.
— Спробуємо по-іншому: я буду натискати, а ви скажете, коли заболить. Ні, не намагайтесь підвестися, у вас висока ймовірність струсу мозку і… Антоне, поможіть мені затягти його до машини, бо він зараз встане й піде, не спитавшись. Акуратніше!
Пустунка закружляла швидше. Встати й піти, не спитавшись, йому заважало виховання. Дворянське. Те, що від слова «двір».
— Киш, тварюко…
— Заговорив, Ігоре Васильовичу, але… про що це він?
— Швидше, Антоне, можливе порушення свідомости, а це вже гірше… Обережно, вважайте на голову й не повертайте шию, та-ак… А можливо, навіть шок. Хлопче, скажи мені, тобі ніде не болить?! Тобі не зимно? Ану, плесніть трохи в лице, Антоне… Панове, відійдіть, не заважайте, це вам не безплатна акція перед Оперним…
Лице обдало холодом. Пустунці на все це було начхати. Вона кружляла й кружляла посеред липня, здіймаючи хурделицю в його думках і прочуваннях. Намагаючись скинути його з сидіння назад, на проїжджу частину.
— Славко… набий її…
— Що-що?
— У нього галюцинації, Антоне. Сідайте за кермо і газуйте, потихеньку, але завзято. Є підозра на внутрішню кровотечу, але я не хочу, щоб його розтрясло по дорозі… Подивимось… Пульс сто тридцять слабенького наповнення, блідість, піт на чолі, тиск… тиск дещо занизький. Треба ввести кордіамін, хоча, можливо, що всі ці ознаки — від спеки. Що там із серцем?..
Андрій пробурмотів з заплющеними очима:
— Ви завжди збиваєте людей, а… а потім все звалюєте на спеку? І перестаньте мене мацати…
— Ти дивись, очуняв! Вас тато з мамою не вчили, де і як треба переходити вулицю?
— Я ріс неслухняним.
— Воно і видно. Гм… у серці — шуми. Потрібна кардіограма, а ще краще — Ехо… До мене на роботу, Антоне.
— Я туди і їду.
— Куди туди? Я туди не хочу! Зупиніть, Антоне!
— Не дригайтесь, потерпілий! В лікарні вас поспостерігають, так що…
— Я не кролик, щоб мене спостерігати!
— Ану, ляжте!
— Я живим не дамся…
Площина, на якій танцювала планета, завалилась набік.
— Ну ось, маєте! Ви хочете ще раз гепнутись головою?! Особисто я не хочу через
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репетитор», після закриття браузера.