Читати книгу - "Автограф для слідчого"

— Давайте, — погодився Козюренко.

Головний бухгалтер виявився літнім, зовсім уже лисим чоловіком. На голові у нього не було жодної волосини, череп блищав, наче змащений лоєм, і, либонь, для контрасту Миркаленко одпустив довгі вуса, які спадали аж до підборіддя. Він сів на диван, смикнувши себе за кінчик вуса, й уважно подивився на гостей. Мабуть, догадувався, хто вони, бо дивився спідлоба, серйозно.

Мало не одразу за бухгалтером до кабінету увірвався й Глуховський. Саме увірвався, грюкнувши дверима, й здолав відстань від них до директорового столу швидкими, енергійними кроками. Обминувши Козюренка, одразу сперся ліктями на стіл, поклавши підборіддя на долоні.

— Кликали? — запитав фамільярно, дивлячись скоса на двох незнайомців, — не міг не догадуватися, що за одні й для чого прийшли.

— Сідайте, Аркадію Овсійовичу, — вказав йому на місце поруч головбуха директор. Запитувально зиркнув на Козюренка, і той, ледь нахиливши голову, дав знак, що відрекомендується сам. Повернувся до дивана й пояснив, хто вони й для чого завітали.

Глуховський сидів на самому краєчку дивана, ніби увесь час хотів підхопитися й кудись бігти. Кивав і не зводив очей з Козюренка і, видно було, стримувався від якихось реплік. А бухгалтер час від часу смикав себе за вус, дивився на полковника з цікавістю.

Тільки-но Козюренко скінчив, Глуховський почав одразу:

— Ви знаєте, що таке постачання? Ні, ви не знаєте, що таке постачання! Це, скажу вам, наука, і опанувати її можуть не всі. Це я вам кажу, бо служив ще армійським інтендантом. Правда, там порядок, а тут не завжди на висоті. Ви знаєте, скільки вибивали оті злощасні норки — нехай би вороги мої так їх вибивали, і, виявилося, все коту під хвіст? Ви не уявляєте, скільки жінок чекають на ті норки! Навіть невродлива жінка стає гарнішою, коли в неї на шиї норка. Це я вам кажу. Повірте, жінок я знаю!

Директор поморщився.

— Аркадію Овсійовичу, — попросив, — ближче до діла. Тут людину вбили, а ви — норки…

— А про що ж я кажу? — щиро здивувався той. — За норки і вбили! Хіба не так, товаришу слідчий?

— Коли востаннє одержували хутро? — запитав Козюренко. — І що ще, крім норки?

Глуховський не задумався ні на мить.

— Я вам скажу. Крім норки, одержуємо ще каракуль — сірий і чорний. Десять днів тому була чимала партія песця, а чорний каракуль приходив цього місяця двічі.

— Галата одержував хутро?

— Ні, Галата місяць як працює у нас. Та що в цього? Кожного дня щось возимо. Сукно, ватин, шовк, капрон, гудзики. Я вам скажу, у нас не артіль, а сучасне підприємство.

— І все ж прошу пригадати: раніше Галату посилали по хутро?

Глуховський замислився лише на мить.

— Ні, — відповів упевнено, — по хутро Галата не їздив. Він взагалі на товарну станцію поїхав уперше.

Козюренко перезирнувся з Шульгою — очевидно, твердження Глуховського відповідало якимсь їхнім передбаченням.

— Коли ви дізналися, що на вашу адресу надійшли норкові шкурки? — запитав Козюренко.

— Позавчора.

— Чому одразу не послали по них? Самі ж кажете — довго вибивали їх…

— Позавчора усі машини були в роз’їздах.

— Хто, крім вас, знав, що норкові шкурки надійшли на станцію?

— А це що, великий секрет? У нас поки що з цього таємниці не роблять.

— Звичайно, який же секрет! — засміявся Козюренко. — Та все ж ми хотіли б знати…

— Я вже зрозумів вас, — притиснув руку до серця Глуховський. — Про те, що норку відвантажили, ми знали вже п’ять днів тому. А вчора подзвонили зі станції…

— Вам?

— Начальникові відділу постачання товаришеві Коржу.

— І він повідомив вас?

— Звичайно.

— Ще кого?

— Я вам скажу, у товариша Коржа в кімнаті завжди хтось крутиться.

— І коли вирішили, що саме Галата поїде по шкурки? Хто дав таке розпорядження?

— Помічник товариша Коржа Вахнічев. Вранці він розподіляє, що кому робити.

— Скажіть, Аркадію Овсійовичу, чи не краще було б послати по шкурки товарознавця, який уже бував на станції?

Глуховський одразу вловив підтекст цього запитання. Похитав головою.

— З Вахнічевим я вже працюю шостий рік. Ні, скажу вам, не та це людина!

— Яка ж?

— Вахнічев на фронті служив у розвідці, — впевнено рубонув долонею повітря Глуховський. — У Вахнічева груди в орденах, два — Червоного Прапора, це, скажу вам, не дрібниця!

— Так, — погодився Козюренко, — і все ж чому саме на Галату впав вибір?

— А я знаю — чому? Може, сам напросився, а може, сидів напроти Вахнічева.

— Добре, — полковник зробив помітку в блокноті, — це ми з’ясуємо, а тепер я прошу назвати прізвища працівників, які знали або могли знати, що Галата одержав доручення.

— Товаришу слідчий, а тепер послухайте мене… — В очах Глуховського загорілися іскорки. — Я одразу хотів сказати, та якось забув. Галата мав їхати на станцію після обіду, але хтось подзвонив і сказав, що в нього серцевий приступ. Я навіть не встиг запитати, хто дзвонить, — одразу поклали трубку.

— Павло Павлович, — кивнув Козюренко на директора, — вже розповідав нам про це.

— Звичайно, якщо розпити півлітру на двох, серце не витримає!

Шульга з цікавістю повернувся до Глуховського, запитав:

— Що ви маєте на увазі?

— Щойно приїхав зі станції наш шофер Засенко. Якраз перед тим, як мене покликали сюди. Ну, я вам скажу, у нас, звичайно, тільки й розмови про вбивство. А Засенко не знав — з самого ранку на станції. Почув і відразу до мене. Каже: вчора за обідом Галата розпив з якимось чоловіком пляшку коньяку. В їдальні