Читати книгу - "Задуха"

Мама говорить дуже серйозно:

— Мистецтво народжується тільки від горя. І ніколи — від радості.

Саме так з'явилися символи.

Хлопчик стоїть у світлі фар, тепер його б'є озноб, але він старається не ворушитись, а мама робить свою справу і говорить, звертаючись до величезної тіні, що коли-небудь він навчить людей усьому, чому його навчила вона. Повертати їм щастя. І навіть дещо краще за щастя: спокій.

І всі його поважатимуть.

Коли-небудь.

Це вже після того, як хлопчик дізнався, що Великоднього Зайця немає. Вже після Санта-Клауса, і Зубної Феї, і святого Крістофера, і законів Ньютона, і моделі атома Нільса Бора — але цей дурненький-дурненький хлопчик усе ще вірить мамі.

Коли-небудь, як хлопчик виросте великим, говорить мама тіні, він повернеться сюди, на це місце, й побачить, що виріс точно до тих контурів, які вона запланувала для нього сьогодні.

Голі руки хлопчиська вкрилися сиротами.

Він увесь тремтить од холоду.

І мама йому каже:

— Не тремти, чорт тебе забирай. Стій спокійно, а то все зіпсуєш.

І хлопчик намагається переконати себе, що йому тепло, але світло фар — хай і яскраве — не дає ніякого тепла.

— Мені потрібна чітка лінія, — каже мама. — Якщо тремтітимеш, то все змажеться.

І тільки згодом, через багато років, коли цей маленький невдаха закінчив із відзнакою коледж і вступив на медичний факультет Університету Південної Кароліни — коли йому було вже двадцять чотири й він навчався на другому курсі, коли мамі поставили діагноз, і його призначили її опікуном, — тільки тоді до нього дійшло, до цього маленького шмаркатого ябеди, що вирости сильним, багатим і розумним — це тільки перша половина в історії твого життя.

А зараз у нього ломить вуха від холоду. Паморочиться в голові, дихання прискорене. Груди вкрилися сиротами. Соски затверділи від холоду, як два червоні прищі, і він каже собі, цей дрібний слизняк: насправді, так мені й треба.

І мама йому каже:

— Хоча б стій прямо.

Він розпростує плечі й уявляє, що світло від фар — це прожектор за спиною розстрільної команди. Запалення легенів — так йому й треба. Туберкульоз — так йому й треба.

Дивись також: гіпотермія.[3]

Дивись також: черевний тиф.

І мама йому каже:

— Завтра мене вже поруч не буде.

Мотор крутиться вхолосту, з вихлопної труби виривається синій дим.

І мама каже:

— Тому стій спокійно й не виводь мене з себе, а то я точно тебе відшльопаю.

І вже, звичайно, цей маленький шкода заслужив, аби його відшльопали. Все, що з ним відбувається, — це все справедливо. Так йому й треба, шмаркатому недоумкові, який і справді вірить, що все обов'язково буде краще. Коли-небудь у майбутньому. Якщо ти вперто працюватимеш.

Якщо ти сумлінно вчитимешся. І швидко бігатимеш. Усе буде добре, і ти неодмінно чогось досягнеш.

Різкий порив вітру — сухий і колючий сніг осипається з дерев. Сніжинки колють вуха та щоки. Сніжинки тануть між шнурками черевиків.

— Ось побачиш, — каже мама, — це варте того, щоби трішечки постраждати.

Це буде історія, яку він розповідатиме своєму синові. Коли-небудь.

Та дівчина зі Стародавньої Греції, каже мама, вона більше не бачила свого коханого. Ніколи.

І дурний хлопчик дійсно вірить, що картина, скульптура або історія і справді здатні замінити тобі людину, яку ти любиш.

І мама каже:

— У тебе ще все попереду.

У це важко повірити, але дурненький маленький хлопчик — лінивий, смішний і недоладний — просто стоїть і тремтить од холоду, мружачись при світлі фар, і ні крапельки не сумнівається, що в нього все буде добре. Коли-небудь у майбутньому. Він поки ще не розуміє і зрозуміє ще дуже не скоро, що надія — це просто черговий перехідний період, який треба перерости. Він вірить, що це можливо — створити щось таке, що залишиться на віки.

Тепер лише при згадці про це він почувається ідіотом. Дивно навіть, як він прожив так довго.

Отже, якщо ви збираєтеся це читати, то не треба.

У цієї історії не буде доброго, сміливого, відданого героя. Герой цієї історії — не та людина, в яку можна закохатися.

Просто до відома: те, що ви збираєтеся читати, — це жорстка й безжальна історія запеклого наркомана. Тому що майже в усіх реабілітаційних центрах, розрахованих на дванадцять ступенів, четвертим пунктом стоїть завдання описати своє життя. В усіх подробицях. Кожний зрив, кожна провина, кожне паскудство, яке ти вчинив, треба все записувати. Повний опис твоїх гріхів. Таким чином, ти їх нібито усвідомлюєш. Для себе. І потім начебто більше не повторюєш. Принаймні намагаєшся не повторити. Такі програми існують для алкоголіків, наркоманів, ненажер і людей, які страждають на секс-залежність. Одержимих сексом.

Таким чином, у вас завжди є можливість повернутися в минуле — до найгірших моментів із вашого життя.

Тому що вважається: той, хто не пам'ятає свого минулого, приречений повторити його знов і знов.

Отож, якщо ви все-таки це читаєте… сказати по правді, це не з вашим розумом братися до цієї справи.

Той дурний маленький хлопчик, та холодна ніч, усе це — чергова маячня, аби було про що подумати під час сексу. Щоб довше не кінчити. Ну, то якщо ви хлопець.

Той дрібний засранець, якому мама сказала:

— Іще трішки, зовсім ледь-ледь. Потерпи. Постарайся не рухатися. Постарайся, і все буде добре.

Авжеж.

Мама сказала:

— Коли-небудь ти зрозумієш, що воно того варте. Я обіцяю.

І маленький безглуздий дурник, найвредніший на світі хлопчисько, просто стояв напівголий у снігу, ловив дрижаки і дійсно вірив, що хтось і справді може пообіцяти щось настільки нездійсненне.

Тож якщо ви гадаєте, нібито вас це врятує…

Буцім і справді є щось, що вас урятує…

Це було останнє попередження.

Розділ другий

Коли я добираюся до церкви, на вулиці вже темно. Пускається дощ. Ніко чекає біля бокових дверей, аби хто-небудь їй відчинив. Вона мерзлякувато щулиться. На вулиці холодно.

— Ось, потримай поки що, — каже вона й суне мені в руку теплий жмутик шовку.

Вона каже:

— У мене немає кишень.

На ній — коротке півпальто зі штучної оранжевої замші з яскраво-оранжевим коміром. Із-під пальта вибивається поділ плаття у квітковому узорі. Ноги голі, без колготок. Вона піднімається сходами, незграбно ступаючи в своїх чорних туфлях на височенних шпильках.

Шматинка, яку вона мені дала, тепла й волога.

Це її трусики. І вона всміхається.

Всередині, за скляними дверима, якась жінка човгає шваброю по підлозі. Ніко стукає в скло й