Читати книгу - "Марина — цариця московська"

і найлютіший страж.) А це — історія із статуєю Цербера — було всього лише безневинним дивацтвом Дмитрія, який любив подібні прибамбаси, як би ми сьогодні сказали. Проте хоч і безневинні, але — небезпечні, адже той мідний Цербер дуже лякав богобоязливих і простецько-наївних московитів, котрі не розуміли розіграшів і кожну таку витівку сприймали всерйоз. А тому московити з острахом згадували того триголового мідяного пса перед входом до царського палацу, що так загрозливо — та ще добре перед тим начищений піском — спалахував проти сонця, наче віщуючи щось недобре. Наче бідами погрожував Москві.

А ще якось взимку з наказу царя на льоду Москва-ріки спорудили крижану фортецю для військової забави, що зображувала Азов. І все б нічого (руські і справді брали той триклятий Азов), але... Річ у тім, що на стінах потішної фортеці були понамальовувані різні химерні й жахні чудиська, що мали символізувати «силу татарську». Дивно, але московити злякалися тих чудиськ з рогами — надто вони були схожими на чортів, цур їм, пек, не при ночі будь сказано! Це пізніше й використають бояри, коли підбурюватимуть недалеку чернь виступити проти царя: він, мовляв, «поганий», і про це свідчать ті чорти-біси та дияволи різні, що їх з його веління понамальовували на стінах потішної фортеці на льоду Москва-ріки. «Дмитрий есть царь поганый, — на всіх перехрестях кричатимуть бояри, які ще вчора закликали народ вірно служити йому, — не чтит святых икон, не любит набожности, питается гнусными яствами (вся біда була в тому, що Дмитрій любив не російську, а європейську кухню), ходит в церковь нечистый прямо с «ложа скверного», еще ни разу не мылся в бане со своей «поганой царицей». (Себто царське подружжя милося, але — нарізно. А це на Русі у ті часи вважалося чи не гріхом. Ба, ба навіть підозріння викликало, а чому це муж та жона, що, як відомо, одна сатана, не миються у лазні разом, га? Який «поганий» приклад цар подає іншим, га? Га??? Ні, тут щось теєчки... не так. Не інакше як вони не той, не християни. А він, мабуть, так і не руський. Бо руські царі ходять у лазню лише зі своїми «женушками» і таке там витворяють, таке!..) Тож і виходило, що Дмитрій зовсім-зовсім і не «крові царської»!

А ще опозиція почала звинувачувати царя, що він — чорнокнижник (жахливе у ті часи звинувачення), знається на «чорних» чаклунських книгах, бо зело грамотний дуже. А відтак, він — «чаклун і єретик, який уклав спілку з нечистою силою». Оскільки такі чутки повзли й повзли по Москві, то лише дехто вважав Дмитрія незвичайною людиною, більшість — підсобником диявола! Вважалося, що він ще за молодих літ, ледь чи не хлопчиком, намагався встановити контакт з нечистою силою. І встановив. Ось чому його «грамота не від Бога, а від диявола».

Буцімто (так розповідали і при цьому божилися-заприсягалися) «он в Польше продал бесам душу и написал им кровью рукописание», — судили в Москві й пересуджували. Біси обіцяли зробити його царем, а він їм за це обіцяв від Бога відступитися — жах, жах!

Інші ж запевняли: ні, не зв’язувався Дмитрій з бісами, понеже він сам і є... біс. «Он явился в человеческом виде, чтобы смущать христиан и творить себе игрушку с теми, кто отпадает от христианской веры».

Куди вже далі! Але знаходилися й такі, котрі стверджували (клялися й божилися при цьому та на хресті заприсягалися, самі в те щиро вірячи), що Дмитрій — «восставший из гроба мертвец, некогда живший, а потом умерший и оживленный бесовской силой на горе христианству». (Щось на кшталт сучасних зомбі.)

А далі... Далі розказували про Дмитрія і не такі страхіття! Навіть через роки після його загибелі у багатьох від тих розповідей волосся на голові сторч ставало! Буцімто якось «пішов Гришка Отреп’єв по льоду під Москворецький міст і хотів було утопитися в ополонці, де баби своїм мужикам портки полоскали, аж тут — тиць! Лукавий! З ріжками та з хвостом, нечиста личина. Ей, ей, кричить, постривай топитись! Краще мені віддайся. Весело на світі поживеш. Я можу тобі багато злота-срібла дати і великою людиною зробити!» (Дехто із слухачів ні-ні та й думав: і пощастило ж тому Гришці! От мені б такого біса здибати!..) Гришка Отреп’єв і говорить йому: «Зроби мене царем на Москві!» — «Тільки й ділов-то? — дивується лукавий. — Это мы могем. Але ти віддай мені душечку свою і угоду кровію напиши!..» — «Тільки й дєлов-то, — у свою чергу дивується Гришка. — Это мы могем...» І віддав нечистому душу свою і кровію написав про спілку з тим бісом, будь він неладний, не при ночі будь його згадано!.. Ось таким робом, якщо вірити народній ясі, й отримав якийсь там Гришка Отреп’єв московський престол...

І все ж варто зазначити, що попри ці байки, вельми популярні тоді в народі, ще жоден самозванець у всесвітній історії — а їх там було та було! — не користувався такою підтримкою, як Дмитрій Іванович! Історики сходяться в одному: народ щиро і непримусово любив Дмитрія і навіть був готовий покарати його хулителів. Більше того, якщо хто зважувався назвати Дмитрія «несправжнім», то за словами сучасника, «той і пропав: будь він монах чи мирянин — відразу ж уб’ють або втоплять!»

Любити — любили, але ж вони, як підоспіла лиха година, його і вбили.

Але як би там не було, а Дмитрій (чи Григорій Отреп’єв, який видавав себе за Дмитрія, — якщо це відповідає істині), назавжди зберігся в історичній пам’яті руського народу. Про нього й досі існують незабуті легенди й передання та пісні, у яких правда і фантазія вже навічно переплелися і де билиця, а де вигадка — хто й уторопає. Оскільки був він незвичайною людиною, то й виступає в народних піснях чаклуном всемогутнім і намагається — у все тих же історичних піснях — вилетіти з палацу, у який вже увірвалася ошаліла юрма, що її вели і нацьковували бояри-змовники.

А поделаю крыльца дьявольски, Улечу нунь я дьяволом...

Він буцімто і полетів. Ще