Читати книгу - "Пульс Всесвіту"

Пошкодження? Застережний сигнал?

Похапцем оглядаю двигун, а дзвінок не стихає…

Прокидаюсь. Голова тріщить, тремчу від холоду. Отже, це був тільки сон.

Але знову чую той огидний дзвінок. У темряві деренчить телефон. Будильник монотонно відбиває четверту годину ночі. І кому це спало на думку турбувати мене в такий час?!

— Що трапилось? — питаю незадоволено.

— Чи є редактор Груда? — прохрипіло у телефонній трубці.

— На жаль, слухає вас… Сподіваюсь, ви знаєте, куди подзвонили?.. Хто ви такий?

— Доктор Пегас.

Дивно: такого імені я не чув.

— Хто?! — перепитую про всяк випадок.

— Доктор Пегас, але зараз це неістотно… Зачекайте, не кладіть трубки, йдеться про дуже важливу подію… Послухайте!

У телефонній трубці запищало: «Ні… ні… ні… ні…».

— Сам поклав трубку, мерзотник! — пробурчав я голосно.

— Не поклав, не поклав, ви слухайте! — кричав хтось серед настирливого пищання. — Ви знаєте, що це за звуки? Сигнали з Всесвіту!.. Так, справді, сигнали з Всесвіту. Ви — один з перших людей на Землі, які почули їх. Я перехопив ці сигнали кілька хвилин тому і згадав про вас, бо люблю ваші фантастичні оповідання.

Може, я сплю? А може, хтось глузує з мене?.. Так, звичайно ж, це мій колега Франта. Він іноді любить щось утнути.

— Франто, кинь свої жарти, бо я все одно впізнав тебе! І цього тобі не подарую, — адже я тільки дві години тому ліг спати. Ось я покажу тобі Пегаса!

— Помиляєтесь! — сміється невідомий на протилежному кінці лінії. — Я справді доктор Пегас, і сигнали з Всесвіту — теж справжні. Послухайте вранці останні вісті, ви… фантаст! — і він поклав трубку.

Незважаючи на жахливу втому, я в ту ніч уже не заснув. О шостій ранку ввімкнув приймач і отетерів.

— … Учора, четвертого вересня тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року, в Радянському Союзі був успішно запущений перший штучний супутник Землі…

Я скочив з ліжка як опечений.

— … За попередніми даними ракета-носій надала супутникові необхідної швидкості близько восьми тисяч метрів на секунду. Штучний супутник обертається навколо Землі по еліптичній орбіті, і його можна спостерігати в променях ранкового та призахідного сонця. Супутник обладнано двома радіопередавачами, що безперервно надсилають радіосигнали — літеру «Т» азбуки Морзе…

Ці сигнали і спрямував мені у телефонну трубку загадковий Пегас!.. Хто ж це міг бути?

Раптом у мене майнула думка, що завдяки дивному збігу обставин я почув новий постріл Аврори; що я сприйняв сигнал, яким розпочинається грандіозна битва людини за Всесвіт. Віднині людство пориває пута, якими його навіки було прикуто до Землі. А я — свідок і навіть в якійсь мірі учасник цього!

Я був вдячний таємничому Пегасові! Шукав його кілька днів, але марно. Вченого з таким іменем ніхто не знав, — а в тому, що це був учений, я не мав сумніву: хто ж ще міг перехопити сигнали першого супутника до офіціального повідомлення ТАРС?

У запалі редакційної роботи тих гарячкових днів я поступово забув про Пегаса. А через місяць нас приголомшило нове повідомлення: на небосхилі з’явилась ще одна радянська зірка з піддослідною твариною на борту; наша редакція почала жити новими хвилюваннями. Мені пригадався доктор Пегас, але, признаюсь, я тільки шкодував, що цього разу він вчасно не повідомив мене про появу нового супутника.

Надходив Новий рік. Перед святом редакцію все частіше почали відвідувати невизнані винахідники.

У той знаменний день, з якого, власне, і треба було б почати розповідь, перший винахідник прийшов ще о восьмій ранку. Він приніс проект «вічного двигуна».

— Я доведу — вірніше, вже довів, — що ваш журнал помиляється, хоч я його дуже поважаю як журнал серйозний! — гарячкував відвідувач, — Перпетуум-мобіле можливий! Оцей двигун, — показував він, хвилюючись, на свої креслення, — оцей двигун обов’язково працюватиме!

— А чому ви його не збудували? — заперечив я м’яко, бо з такою категорією винахідників треба поводитись обачливо.

— Я не маю для цього коштів!

— Гаразд! Я згоден скласти з вами угоду, що в разі успіху вашого вічного двигуна сплачу вам п’ять тисяч крон. Якщо ж протягом двох місяців ваша машина не почне працювати, — ви сплатите мені сто крон. Під таку юридичне оформлену угоду можна позичити гроші у кого-небудь. Згодні?

Погодився. Він не зрозумів моєї каверзи і навіть був здивований моєю хоробрістю. П’ять тисяч проти ста!

Саме під час складання цієї підступної угоди і подзвонила Єва. Я довго не міг зрозуміти, хто, власне, дзвонить. Останній раз ми бачилися з нею в день одержання університетських дипломів. Ще студентом я закохався в неї, одного разу наважився сказати їй про це, але дівчина обернула все на жарт.

— Любов?!.. Дитяча хвороба! У нас зараз інші турботи. Ми повинні перебудувати весь наш жалюгідний світ!

Одержавши дипломи, ми розійшлися різними шляхами. Вона поїхала до Словаччини будувати нові селища, а я влаштувався в редакції технічного журналу. Іноді ми обмінювались дружніми листами, але інтервали між ними все збільшувались за арифметичною прогресією. Останнього листа я одержав чотири роки тому. І раптом Єва озвалась. Перебуває, мовляв,