Читати книгу - "Захребетник"

І от вони рухнули, наразившись на голу дійсність.

Ледь отямившись від ран, зокрема від перелому щелепи — на жаль, найчастіше ідеали, трощачись, вціляють ідеалістові по зубах! — він зрікся колишніх соратників, про що повідомив їх письмово; чекав виклику на дуель — не дочекався; добу вибирав між мотузкою та отрутою — не вибрав; купив собі два камзоли: чорний зі сріблом і кольору кориці, з позолоченими гачками; і нарешті попросив поради у безмежно любого дідуся:

«Як бути далі?»

Дід, Ернест Рівердейл, графі ле Бреттен, що брав якнайжвавішу участь у долі улюбленого внука й чимало сприяв поваленню ідеалів, дати (пораду не відмовився. Курорт, сказав дід, пиятика та коханка. Коханок краще дві: молоденьку для куражу та зрілу для престижу. Ще краще три, але тоді весь відпочинок піде грифонові під хвіст.

— Але куди мені поїхати?

Вибір курорту для парубка був куди складніший од вибору між мотузкою та отрутою.

— Їдь до Бадандена, Джеймсе. Там, де сонце кипить у крові, душа лікується сама собою…

Патріарх родини хотів додати, що у двадцять чотири роки нові крила в душі відростають швидше, ніж хвіст у ящірки, але посміхнувся й промовчав. Він був мудрим чоловіком, Ернест Рівердейл, мудрим, а головне, делікатним.

Рідкісна риса як на близького родича.

А як на родича похилого віку — подвійно рідкісна.

Дід мав рацію. Якщо по дорозі з Реттії до кордонів Баданденскої тиранії Джеймс удався до самоїдства і думав, що з життям покінчено, то вже проїжджаючи над бухтою Абу-ль-Фаваріс, він одержав запрошення від вусаня-бахадура, героя Шейбубської баталії, розділити з левами пустелі казан плову. Тут, на чудесному лоні природи, для воєначальників, поранених у битвах за вітчизну, указом тирана Саліма ібн Саліма XXVI було обладнано райський закуток із казенними красунями та юними виночерпіями.

А ветерани, кайфуючи, мучилися непогамованим почуття гостинності.

Казан плову розтягся на тиждень. Казенні красуні досхочу наділили пестощами гостя й не взяли з нього ні гроша. Дідів заповіт про лікувальну пиятику втілився в життя аж занадто. І далі Джеймс поїхав неабияк утішений, вихваляючи принади курорту в карбованих бейтах, узвичаєних серед левів пустелі. До левів він однедавна вирішив зачисляти й себе.

Голова боліла, рима накульгувала, зате в серці панувала весна.

Добравшись до Бадандена, він зупинився в пансіонаті Ахмета Гюльнарі. Ціни за постій були цілком помірні, а привітність хазяїна й моторність прислуги — над усяку хвалу. Так не буває, — підказував здоровий глузд. Що ж, виходить, це чудо, — відповідав Джеймс. Хіба після всіх поневірянь я не заслужив на маленьке диво?

Скептично пхикнувши, здоровий глузд поступився місцем здоровому ситому неробству.

Життя стало відчутно налагоджуватися. З коханками Джеймс вирішив зачекати, стомлений бурхливим тижнем у бухті Абу-ль-Фаваріс. Він ледарював, спав до обіду, без мети (Тинявся по бульварі саме в ті години, коли сонце було милосердне до приїжджого; приймав цілющі грязеві ванни; затівав розмови з незнайомими людьми, теревенячи про дрібниці та сьорбаючи червоне вино із глиняних чаш; уклінно вітався з привабливими дівчатами і робив замітки на майбутнє.

Словом, із користю витрачав години дозвілля.

Тричі на день він їв люля-кебаб, загорнутий у найтонший корж, шиш-кебаб на рожні, политий кислим молоком, джуджа-кебаб із курчати, смаженого над ялівцевим вугіллям, хлебтав «чорну» юшку на баранячій крові з кардамоном. Між цими трапезами він споживеш у розумних кількостях нугу, рахат-лукум, козинаки й, звісно ж, халву.

О, халва!

Виникало побоювання, що нові камзоли доведеться розширяти в талії.

Якось він заглянув у публічний диспутарій, де з насолодою послухав суперечку тридцяти улемів у смугастих халатах із тридцятьма улемами Із халатах із гаптованого шовком кашеміру. Мудреці сперечалися про різницю між високим і ницим — як удавану величину. Усе закінчилося загальною бійкою. Джеймс одержав величезне задоволення, вгамовуючи улемів. Один із них, найосвіченіший, а може, найупертіший, одірвав йому з камзола кольору кориці позолочений гачок.

Потім, охолонувши, мудрець вибачився, дістав голку з ниткою й пришив гачок власноруч. Та так, що будь-який кравець позаздрив би.

Після візиту до диспутарію Джеймс відчув, що дозрів для найвищих висот мудрості. Затіваючи розмови під червоне винце, він облишив дрібниці, не варті доброї бійки, а заходився вдаватися до обговорення речей піднесених, можна сказати, філософських. Немає щирої дружби на землі. Добро та зло — яскраві брязкальця для наївних простаків. Після мене — хоч потоп. Живи сьогоднішнім днем. Усі жінки… Ну гаразд, не всі. Ви, пані, щасливий виняток.

Але в цілому ви зі мною згодні?

Із ним погоджувалися.

Або сперечалися, що, по суті, лише збільшувало кількість мудрості на землі.

Схоже, не тільки в Джеймса Рівердейла нещодавно рухнули ідеали. На бульварі Джудж-ан-Маджудж вистачало циніків-скороспілок, випадкових мізантропів і дорослих, досвідчених осіб віком від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років, які вже добряче пожили на білому світі та яким прописали лікування курортом.

— Хаммам! Лазневий день! Паримо, миємо! Шкребемо п’яти, вправляємо кістки…

— Пенали! Калами! Чорнильниці!