Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

Чаклунка відступила назад, уперлася спиною у твердий камінь муру.

— Це пастка! — прошепотіла й затулила обличчя долонями. Діаманти на браслетах потекли сяючими краплинками вниз.

— Ось як вони перемагають! Завжди! Тільки…

Страшний гуркіт не дав закінчити: захиталися стіни, підлога вигнулася, мов хребет величезного звіра.

Тієї миті хлопчик, який уже вийшов із підземелля, випустив руку сестрички: він озирнувся на замок, що казково спалахнув у пітьмі. Там ще й досі метушились і кричали люди.

Несподівано вибухнула і враз розсипалася на дрізки могутня вежа.

Малий кинувся в той бік, де стався вибух, простягнуті вперед руки шукали в повітрі опори, неслухняні губи намагалися покликати маму. Раптом він згадав її суворий наказ — закляк і довго стояв, не розуміючи, що сталося і як тепер бути.

Таємний хід закінчувався на такій відстані від замку, що легко можна було зникнути непоміченим: ніч, яка насувалася зі степу, все огортала мороком, обминала лише тліючі рештки фортеці, що зловісно мерехтіли в темряві.

Повагавшись кілька хвилин, Коріель вирішив іти вперед, озирнувся — і не побачив Віланди. Вона не могла відійти далеко, бо була занадто маленькою. Хлопчик це розумів. Він погукав її. Але марно.

Коріель повернувся до пащі підземного ходу, однак сестрички там не застав. Він відійшов осторонь і безсило опустився на землю. Не знав, що робити, але ж не міг сидіти склавши руки, і тому підвівся й навмання продовжив пошук.

Усю ніч хлопчик блукав навколо згарища, ховаючись за горбочками та кущами, шукав сестричку, стиха гукав її, спотикався й падав, він замерз, подряпав обличчя й дуже поранив руку. Чорна стіна ночі ніби штовхала його у спину, і він пробивався углиб руїн.

Там його і схопили воїни у високих лискучих шоломах.

Темрява почала розступатися, повітря вже несміливо світилося білим холодним промінням, а небо — сірим сяйвом ранкової паморозі. Химерно громадилися страшні гранітні брили; розламані, спотворені, бридкі, вони ще пашіли жаром нещодавньої пожежі. Кружляв серед каміння легкий вітерець, забивав ніздрі задушливим смородом горілого, занапащеного, знищеного. Уривчасто перегукувалися переможці: нишпорили скрізь, намагаючись знайти серед руїн щось цінне.

— Це син тієї відьми! — кремезний степовик штовхнув малюка вперед, і той мало не впав.

— Бачу, — зичним голосом відповів маг, який зморено сидів на теплому камені, укутавшись накидкою, що надавала всій його постаті ще більшої хижості та зловісності.

Проте коли він дивився прямо, бліде обличчя не видавалося грізним та потворним. Він повернувся до малого, і той повільно ступив кілька кроків уперед. Обоє — і хлопець і маг — належали до одного племені й мали довге, надзвичайно темне волосся та чорні очі, через що дуже відрізнялися від людей, які стояли поруч і дивилися боязко й водночас вороже.

— Не бійся, Коріелю, — пещеною рукою з довгими тонкими пальцями чаклун, не поспішаючи, повагом погладив дитяче личко — і на ньому залишився бруд, а подряпини та синці враз зникли.

— Я не боюся, — маленький Коріель зірко вдивлявся в чорноту страшних очей і не рухався. А чародій обома долонями стиснув його закривавлену ручку, за якусь хвилину відпустив, і натовп, що їх оточував, враз зойкнув — від рани не лишилось і сліду.

Ватажок Стратомир, немолодий кремезний чолов’яга, припорошений пилом і пропахлий кіптявою й потом, проковтнув слину й подав знак воїнам. Ті розійшлися. Як усі степовики, Стратомир носив шкіряні штани та куртку, обшиті мідними і бронзовими бляшками, але оскільки був ватажком, до високого шолома причепив пишний хвіст рудої лисиці, а шию прикрасив важкою золотою пектораллю. На його приналежність до верхівки вказували й золоті персні майже на кожному пальці обох рук.

— Незрівнянний Вельфе, — ватаг схилився перед чаклуном, пектораль сколихнулась на його шиї, — якби ти допоміг кільком моїм дружинникам…

— Ні, — хижо повернув свій пташиний профіль чарівник. — Я зробив усе, про що ми домовлялися, Стратомире, а одержав тільки половину обіцяного.

— Дівчинки немає… Ніде… — Стратомир скрушно розвів руками. — Може, візьмеш замість неї…

— Ні, — різко перебив його чаклун Вельф. — Золота мені не треба. А твого мотлоху — й поготів.

— А коней… — благально почав ватаг, але Вельф рвучко підвівся — чорний плащ майнув, мов пташине крило в польоті, — і пішов геть, тримаючи за плече Коріеля, який байдуже дивився у далечінь, як зачарований.

— До побачення, незрівнянний Вель… — знову почав було Стратомир, та чародій замість прощання суворо кинув через рамено:

— Пам'ятай про борг. А краще негайно знайди дівчинку.

Ватажок закашлявся: забагато літало в повітрі диму й гару. Копнув ногою сірий уламок каменя й хижо погрозив невідомо кому: «Хребта переломлю!»

А поблизу вже не мечі дзвеніли — люто хрипіли роздратовані голоси: степовики ділили здобич, якої було замало. Її завжди замало. Багато трупів та калік. Стратомир звик до цього, тому не виявляв ніякої цікавості до трофеїв. Свою частку він одержить обов'язково, і чималеньку.

А крайнеба вже світився химерною жовтою смугою. Звичайні світанки такими не бувають.

Сонце заходило. Обрій оповили темні важкі хмари, світ заполонила синя печаль імли. Похмурі сумні хатини, що незграбно й безпорадно мерзли серед голих дерев, потонули в сірому тумані околиць. Чорна смуга дороги, яка звивалася змією навколо каламутних калюж,