Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

Вона покликала прибиральницю і поглядом показала їй на жмут волосся. Та узяла щітку і взялася підмітати підлогу.

— Мабуть, їй усе ж було дуже боляче, — зауважив Авенір.

— Ще б пак! Я б, мабуть, на її місці горлала на всю вулицю, — погодилася з ним буфетниця. — Але вона молодець. Молодець Тома!

— Ви її знаєте? — здивувався Дейкало.

— А хто ж її тут не знає, — у свою чергу здивувалася буфетниця. — Це ж Тома Оліяр. Вона майже щовечора тут тусується. Ви що, не чули цього прізвища? Не знаєте, ким був її батько? Та він же один із найбагатших людей — мав половину бензоколонок у цій країні! Нещодавно помер, бідолаха. Залишив Томці казна-скільки грошей! Тепер вона покинула вчитися, винаймає величезну стару квартиру на Подолі, живе там з купою таких самих нероб і розважається по кав’ярнях із ранку до вечора. Комуна у них там. А я вам так скажу — вони там займаються чортзна-чим. От якби мені таку спадщину…

— Що б ви з нею робили?

— Та вже знайшла б, що! До речі, шановний, вас удома не чекають?

Дейкало зрозумів натяк і підвівся, але перед тим, як вийти, спитав, через що виникла бійка.

— Та, друга дівка, відбиває у Томки дружка. Того самого, який був з ними. Але ж ви самі його бачили — він не вартий того, щоб через нього битися.

— Друга дівчина, схоже, думає, що вартий.

— Ну, таке зараз кохання.

Авенір кивнув, погоджуючись, і вийшов надвір, уже нетерпляче кидаючи оком на свого срібного «коня».

Наступного разу Дейкало потрапив до цієї кав’ярні не раніше, ніж за тиждень, а може, і за два. Знову була зміна буфетниці з «халою». Жіночка закивала йому, наче давньому знайомому. Дейкало був єдиним клієнтом у кав’ярні, тому вона вирішила трохи побалакати з ним, поки готувала еспресо.

— А ви знову самі? — буфетниця кокетливо стрельнула на нього густо нафарбованими очима.

— Що ж вдієш, коли такі дівчата, як Тома, не звертають на мене уваги, — пожартував Авенір.

Хоча насправді Дейкало б не знав, куди подітися, якби довелося потрапити з Томою до кафе або ресторану. Ще важче було уявити її в театрі.

— А Томка померла! — зраділа буфетниця нагоді повідомити сенсацію цього закладу людині, яка ще не чула такої новини.

— Та невже?

— Так-так, від запалення легень. Добігалася з голою дупою! Але шкода її, душевна дівка була, хоча й непутьова.

Авенірові теж було шкода непутьової Томки, а також численних інших непутьових Томок наших днів, але, можливо, подумав Дейкало, я неправий, можливо, їх не треба жаліти. На цій думці він викинув Томку з голови. Такою була коротка панахида у кав’ярні.

Дейкало поспішав. Він збирався відвідати Наталю Паняєву, відому авторку детективних романів. Її спокій охороняв шляхетний ердельтер’єр Тимур, проте покоївки вона не мала, тому сама відчинила двері своєї невеличкої квартири. Наталин затуманений погляд пояснив Дейкалу, що вона вирішує якесь важливе творче питання.

Відчинивши двері гостю, вона попрямувала на кухню, ввімкнула модернову кавоварку, яка, як запевняла Наталя, могла підключатися до Інтернету і скачувати звідти новітні рецепти приготування кави. У це Авенір не дуже вірив, хоча еспресо і капучино зарозуміла кавоварка готувала добре. Наталя подала йому пачку цигарок «Честерфілд», не вимовивши при цьому жодного слова, і подалася до кімнати. Ердель так само мовчки і зосереджено крокував за нею. Письменниця стукала дерев’яними підборами своїх сабо, які полюбляла носити, незважаючи на моду і сезон, — так само, як джинси і светри. Попелясте волосся, зібране на потилиці, куйовдилося їй на шию.

Дейкало, зрозумівши, що Наталя надто занурена у власні думки, щоб говорити, теж мовчки скинув свою незмінну шкірянку, повісив її у величезну стінну шафу в передпокої і прилаштувався третім у цій вервечці, яка снувала туди-сюди кімнатами.

Нарешті господиня помітила, що мовчанка затяглася.

— Добре, що прийшов ти, Веню, — не зовсім щиро сказала вона. — Могли ж припхатися мої сусіди-п’янички, наприклад, за гривнею або за сигаретами. А я ніяк не знайду правдоподібного пояснення, чому дівчина опинилася у фітнес-клубі вночі. Що вона там могла робити? Хто її впустив? Навіщо вона поперлася туди серед ночі?

— Може, я тобі заважаю? — спитав Авенір, але більше з чемності, бо Наталя не зважала на відвідувачів і продовжувала обмірковувати свої сюжети у будь-чиїй присутності. Крім того, він хотів все-таки випити гарячої кави.

— Ні, просто я думаю про те, що вбивці насправді завжди залишають сліди.

Мимохідь вона клацнула пультом і ввімкнула телевізор. Той завив так, що пес аж підскочив із переляку. Наталя так само мимохідь вимкнула його.

Продовжуючи мовчати, вона розлила каву у тонкі порцелянові чашки, поставила на стіл цукорницю і попільничку, поклала срібні ложечки і лляні серветки, запхнула Тимуру до пащі печиво, запалила сигарету, відповіла по телефону (але коротко!), витягла чарочки і пляшку найкращого литовського бренді, яке їй привезла у подарунок письменниця Ірена Алексайте з Вільнюса. При цьому вона разів вісім пройшлася кімнатами, а Авенір із псом — за нею.

— Я зайшла у глухий кут, — повідомила вона зовсім незасмучено. — Хоч плач, не розумію, як мій вбивця сховає сліди свого перебування у тому клятому клубі.

— Але ти вже придумала з десяток вбивств, — подобрішав Дейкало після чарки розкішного бренді. — Одним більше, одним менше…

— Ти