Читати книгу - "Чарівна діброва"

руки, підніс голівку і, мило тарахкаючи хвостиком, просив шоколядку. Або тарахкавчиха привела на майдан своїх дітей на показ гостям. Але — на Діброві такого нема. Може десь там і живуть вони у хащі, але вони полохливі і ні з ким не дружать. Те саме і з ракунами. Тому не один гість розчарувався, не зустрівши персонажів твору. Навіть мишка не вибігла йому назустріч. Тож один знайомий сказав мені:

— Не знаю, що ви бачите в цій Діброві? Я їхав аж із Нью-Йорку, щоб її оглянути, і дуже розчарувався: то ж брудна баюра (так він назвав нашу Діброву!), повна комарів, і нічого там немає. Шкода вашого таланту на таку тематику. Але, мовляв, вам певно управа Діброви добре заплатила, коли ви про Діброву так написали…

От тому, думаю, треба деякого вияснення.

Я почала від ствердження, що до Діброви щось тягне. Що? Мені здається — те, що вона наша. Ми заселили її собою — українцями. Чим частіше ми туди їздимо і чим більше там відбувається всіляких подій та імпрез, тим ріднішою вона нам стає. Так, наче б ті події та люди залишили щось із себе в Діброві, і коли ми приїдемо знову туди, воно там знайдеться, воно там живе. І ми віднайдемо себе молодшими на рік чи й більше. Віднайдемо кімнату, де провели декілька днів чи тижнів, і провели мило. Думаю, що таке відношення можна мати не лише до Діброви, а до кожної такої оселі, і тут немає нічого вийняткового в нашому відношенні до Діброви. Напевно жителі східніх стейтів мають таке саме відношення до українських парків й осель у Кетскільських горах чи інших парків, де зустрічають знайомих. Але де б то не було, ми всі — «східняки» і «західняки» — приносимо туди і залишаємо там щось із себе і потім його віднаходимо. У тому й чар таких осель.

Що я знаходжу в Діброві?

Мандрую завжди сама, і завжди знаходжуся серед чужих. Стараюся нав’язувати з ними знайомства, цікавлюся їхнім життям чи подорожами. Але завжди серед чужих я самітня й чужа. Усюди повно гамору, руху, гомонить чужа мова, і я їду та й їду далі, як це роблять усі вони. Я, як казав письменник Кнут Гамсун, є Паном, що Мандрує Далі. Але в Діброві я — Пан, що Залишається. Навіть на один день. Так, наче б то був мій дім.

Той день чи тиждень я використовую повністю та й з радістю. Я знайомлюся з новими людьми, і вони завжди щось залишають у мене, воно — клаптик їхнього життя. Я зустрічаю давніх знайомих, і ми йдемо по стежках і дорогах, ми плаваємо і почуваємось добре, ми відпочиваємо, дихаємо свобідно на повні груди, вдихаємо повітря, повне животворчого запаху, ми не хвилюємось, не поспішаємо, бо ми майже вдома. Не раз у Дітройті переїзд з однієї дільниці в другу забирає більше часу, ніж поїздка на Діброву.

На Діброві ми знаходимо природу, хай і малу її частинку, але, живучи постійно в місті, радіємо ясній зелені весни і співам пташок, літній прохолоді та купелі в озері, осіннім золотисто-багряним кольорам під глибокою синявою золотої осени та білій тиші зими. Для нас це є світ — велика і щедра Мати Природа, хоч би це й була тільки мала частина її. До міста веземо з собою уламки краси й відпруження, ясну дрібочку чогось непроминаючого. Воно піддержує нас і не дозволяє нам зробитися міщанами, що не бачать нічого, крім сірих буднів. Думаю, що так само, як я Діброву, відчувають і переживають інші люди інші клаптики природи. Бо всюди, де опинилася українська людина, є Діброва.

Що ж до мене, то я віднаходжу в Діброві нашу українську людину з її різними прикметами і вадами. Там та людина вилазить із раковини буднів, куди була заховалася через необхідність життя й боротьби, і я бачу її такою, якою вона є насправді. З неї та подій дрібного життя в Діброві я сплітаю в’язанку оповідань, що сама проситься на папір. Так постає друга книга Діброви. І ніхто мені, дорогі Читачі, нічого не платить. Діброва не має чим платити. Вона сама ще не виплачена, над нею тяжать борги, бо її не куплено за готівку, а за позичку, що сплачується роками з тих невеликих сум, які Діброва заробляє зі вступів та з наймання небагатьох кімнат. То чим же вона має платити письменникові?

Єдина заплата йому — признання читачів, коли вони скажуть, що люблять Діброву, і всміхнуться до авторки тепло і приязно і скажуть так, як сказала поетеса Ганна Черінь, познайомившись з Дібровою:

— Вона — чарівна!

Тоді я відчую ще більше тепла і приязні до Діброви і тих, що бачать її зачарованими очима. А там комарі, інколи мутна вода при березі, коли її скаламутили купальники…

Так, отож, маємо перед собою другу книгу Діброви. Ті самі і нові люди, ті самі, але найчастіше інші малі тваринки, з якими часто можемо зустрітися на Діброві. Так, наче б рисунок-шкіц той самий, але його виповнюють нові й різні сюжети і кольори.

Чи ця книжка — для молоді? Певно: для всіх, хто молодий чи то роками, чи й тільки духом. Хто вміє усміхнутися до людини і тварини теплим сміхом. Хто шукає відпруження від життя в місті, той знайде його на Діброві та в книжках про неї.