read-books.club » Сучасна проза » Марш Радецького та інші романи 📚 - Українською

Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

122
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Марш Радецького та інші романи" автора Йозеф Рот. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 206
Перейти на сторінку:
стосунків батька з сином. Уже п’ять років не бачив капітан свого старого, зате щодругого тижня, повернувшись після вічно незмінного обходу до вартівні, він писав батькові короткого листа при скупому й нерівному світлі казенної свічки, — по тому, як перевірив вартові пости, записав час їхньої зміни й у графі «Надзвичайні випадки» проставив таке виразне й енергійне «Не було», що воно самою манерою написання заперечувало найменшу можливість будь-яких надзвичайних випадків. Як посвідки про відпустку чи як службові записки були схожі між собою ці листи, написані кожен на чвертці аркуша жовтавого шорсткого паперу, зі звертанням «Любий батьку!» на початку, зліва на відстані в чотири пальці від горішнього краю і в два — від бічних, з незмінним повідомленням про добробут автора листа й висловленням надії на гаразди адресата і з підписом наприкінці — з нового рядка, праворуч, по діагоналі до звертання: «З повагою. Ваш відданий і вдячний син Йозеф Тротта, лейтенант». Але як він мав тепер, коли, завдяки своєму новому становищу, скинув із себе тягар звичних обов’язків, змінити усталену, розраховану на ціле солдатське життя форму листа, вставляючи між узвичаєними реченнями незвичні повідомлення про незвичні з якогось часу обставини, яких ще й сам до пуття не розумів? Того тихого вечора, коли капітан Тротта вперше після свого одужання сів за рясно пописаний і покарбований грайливими солдатськими ножиками стіл, щоб написати листа, він раптом збагнув, що неспроможний просунутися вперед далі від звертання «Любий батьку!». І він вийняв безплідне перо з чорнильниці й зняв нагар з ґноту блимливої свічки, наче сподівався знайти в її лагідному полум’ї щасливу думку й добрий вислів, і незчувся, як поринув у спомини про дитинство, матір і кадетський корпус. Він розглядав велетенські тіні навіть від найдрібніших предметів, відбиті на голих, пофарбованих у синій колір стінах, і злегка загнутий, мерехкий обрис шаблі на гачку біля дверей з протягненим крізь її піхви шарфом. Він дослухався до невтомного дощу за вікном, до барабанного вибивання краплин по бляшаному підвіконню. Врешті він підвівся з наміром перевідати батька після належної подячної аудієнції в цісаря, на яку його мали відрядити за декілька днів.

За тиждень він просто після аудієнції, що тривала рівно десять хвилин, всього лише десять хвилин цісарської ласки, і складалася з зачитаних із протоколу десяти-дванадцяти запитань, на які треба було, витягнувшись у струнку, неголосно, але чітко вистрілювати: «Так, величносте!», поїхав фіакром до батька в Лаксенбурґ. Він застав старого в кухні його службового помешкання, без уніформи, біля гладенько виструганого незастеленого столу, на якому лежав темно-синій, з червоними берегами носовик, перед огорнутим парою чималим кухлем запашної кави. Сучкуватий червоно-брунатний черешньовий ціпок висів, зачеплений своїм закрутом за край столу, і стиха погойдувався. Побрижений шкіряний кисет, добре напханий грубо нарізаним тютюном, лежав напіврозкритий обіч білої, з брунатно-жовтавим відтінком люльки. Барвою вона пасувала до розкішних, білих батькових вусів. Капітан Йозеф Тротта фон Сиполє стояв серед цього вбогого казенного хатнього затишку неначе бог війни — з блискучими аксельбантами, в лакованім шоломі, що сяяв, немов якесь лискуче чорне сонце, до блиску начищених чоботях з ряхтливими острогами, з двома рядами сліпучих ґудзиків уніформи, наділений неземною потугою ордена Марії Терезії. Отож син стояв перед батьком, який повагом підводився з-за столу, наче хотів неквапливістю вітання відтінити синів блиск. Капітан Тротта поцілував батька в руку, трохи нахилив голову й дістав поцілунок у чоло і ще один — у щоку.

— Сідай! — сказав старий.

Капітан відстебнув деякі складники свого блиску й сів.

— Вітаю тебе, — мовив батько своїм звичним голосом, твердою німецькою мовою військовиків-слов’ян. Голосні в нього гриміли громом, а на закінчення він ніби клав невеличкі важки.

Ще п’ять років тому він звертався до сина словенською, хоча хлопець розумів із його мови яких кілька слів і сам ніколи не вимовив жодного. Та сьогодні розмовляти материнською мовою сина, з ласки долі й цісаря відсунутого так далеко, було б, на думку старого, ризикованою інтимністю, дарма що капітан стежив за батьковими губами, аби привітати вже перший словенський звук як щось таке давно знайоме і втрачено рідне.

— Вітаю, вітаю! — знов загримотів вахмістр. — За моїх часів ніщо так хутко не робилося. За моїх часів з нас іще знімав стружку Радецький!

Ну все, кінець, подумав капітан Тротта. Відмежувала батька від нього важка гора військових чинів.

— Чи знайдеться у вас ракія, панотче? — спитав він, щоб підтвердити останні рештки родинної спільності.

Вони випили, цокнувшись, випили ще; після кожної чарки батько кректав, заходився нескінченним кашлем, червонів, аж синів, плювався, поволі заспокоювався й починав розповідати заїжджені історії з часів власної військової служби — з виразним наміром применшити заслуги і кар’єру сина. Нарешті капітан підвівся, поцілував батька в руку, а той його — в чоло і в щоку, приперезав шаблю, надягнув шолома й пішов з твердою певністю, що бачить батька востаннє в земному житті…

І це справді було так. Син писав старому звичні листи, а більше між ними жодних видимих стосунків не було. Капітан Тротта звільнився від довгої низки своїх предків-слов’ян. З нього розпочався новий рід. Літа котилися одне за одним, як добре припасовані мирні колеса. Згідно зі своїм рангом Тротта одружився з уже не молоденькою заможною небогою свого полковника, донькою окружного начальника з Західної Богемії, породив сина, зажив розміреності впорядкованого офіцерського життя в невеличкому гарнізоні, щоранку виїздив верхи на навчальний плац, по обіді грав у кав’ярні в шахи з нотарем, звик до свого капітанського чину, до свого суспільного становища, свого титулу й своєї слави. Він мав пересічні військові здібності, які й засвідчував на щорічних маневрах пересічними успіхами, був добрим подружжям, не довіряв жінкам, цурався карт, мав славу прискіпливого, але справедливого на службі, був запеклим ворогом будь-якої брехні, не гідної справжнього чоловіка поведінки, потайного боягузтва, хвалькуватої балаканини й жадоби почестей. Він був простий і бездоганний, як його послужний список, і лише гнів, що іноді охоплював його, дозволив би знавцеві людської породи здогадатись, що і в душі капітана Тротти криються темні провалля, де дрімають бурі й незнані голоси безіменних предків.

Він, капітан Тротта, не читав книжок і потай співчував своєму синові,

1 2 3 ... 206
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марш Радецького та інші романи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Марш Радецького та інші романи"