Читати книгу - "Танець білої тополі"

Невеличка… Так її називала… Хто? Ну звісно ж, Натуля! Але коли це ще було!

Із гарячих сутінків кімнати випливла жіноча постать у синьому халатику, присіла скраєчку ліжка, біля її ніг.

– Натуля?! Невже це справді ви?

– Моє шанування, панянко-хуліганко! І що це ти надумала цього разу? Що вчворила?

– Я не… не хотіла. Так вийшло. Але як ви могли подумати, що я вас забула? Я вас ніколи не забувала! Ніколи-ніколи!

– Не гарячкуй так. Вірю, вірю. Якщо кажеш, що не забувала, значить, так воно і є. Ти маленька дивачка, яка ніколи не вміла обманювати. Колись я навіть побоювалася: як же ти, така невиправна правдолюбка, будеш жити у цьому світі, де обманюють всі? Ну гаразд – майже всі. Але, сподіваюся, такою ти й залишилася. Тільки що це за звертання таке, що це за безцеремонність? Прошу зважати – я вже пані в літах, а не якась там На-ту-ля… Фу, як несерйозно!

Хриплуватий голос, трохи непропорційне овальне обличчя, виразні сірі очі, обрамлені тонким мереживом зморщок, іронічний вигин вуст, гладенько зачесане назад сиве волосся з тонкими русявими пасемками, що вперто не хочуть піддаватися загальній сивині.

– Нато Улянівно! Але ж ви…

– Отож-бо! Ната Улянівна. А не якась там… Натуля-буркотуля. Якою видумаскою ти, Невеличко, була, такою і зосталася! Хоча… Цим ми з тобою схожі. Я також ніколи не піддавалася усталеним правилам і навіть рокам. Так, навіть рокам. Як вони, капосні, не намагалися мене підім’яти, налякати, упокорити, зігнути, а я наперекір їм не змінювалася.

– Хіба вам не сподобалося те ім’я, що я придумала? Воно ж одне-єдине на всьому світі. Так більш нікого ніде не називають. І ви… ви також така одна-єдина…

– Ой-йо-йой! Думаєш, я не знаю, навіщо ти його придумала? Довго тобі, поспішайці малій, було вимовляти Ната Улянівна, от і скоротила, придумала. Хм… Але хтозна… Може, і справді я одна-єдина на весь світ з таким іменем. Певне, так воно і є. Та й ім’ячко непогане. Але як же ви його тільки не повертали в усі боки, халамидники малі! Як хотіли підлеститися, то бігли до Натулі-мамулі, Натулі-квітулі, Натулі-кицюлі, а як я чогось не дозволяла, то зразу ж ставала Натулею-цибулею або Натулею-буркотулею.

Шорсткувата долоня зі стійким запахом туалетного мила лягла на її гаряче чоло. Зразу стало спокійніше і прохолодніше.

– Я ніколи не називала вас цибулею. Слово честі! Ви ж така… така…

– …Карамельно-шоколадна, медово-мармеладна і грушево-яблучна… Знаю, знаю. Мовчи! Хіба я тобі не казала, Невеличко, що хворе горло терпіти не може балачок?

Хотіла заперечити: горло в неї не болить, і взагалі… скоро їй нічого не болітиме, бо на тому світі вже немає болю – там тільки вічне блаженство. От прозвітує вона про своє життя, покається, і тоді… Але спочатку треба пригадати все. Мовчати їй зараз ніяк, ну ніяк не можна. Вона ж мусить сказати… мусить… Це ж через неї Нату Улянівну тоді… Господи, прости!..

– То не твій гріх. – Натуля ніби прочитала її думки і тяжко зітхнула.

– А чий же?

– Хай тебе це не обходить. Головне, що не твій. Я це точно знаю.

– А Бог знає?

– Смішна ти, Невеличко. Давай-но краще подивимося, як воно було.

Їй бракувало всього одного місяця до шостого дня народження. Тож питання про те, чи віддавати Вероніку Величко до школи-інтернату разом з іншими дитбудинківськими шестирічками, залишалося відкритим. А вона взяла та й сама його закрила. Не тому, що так хотіла, а тому, що раптово захворіла. Знову горло, і знову ангіна. Але цього разу якась особлива, фо-лі-ку-ляр-на.

– На похилу вербу всі кози скачуть, а на нашу Ніку – болячки. Це ж треба: навіть у серпні підхопила таку складну ангіну, – сердилася Аделіна Марківна. – Ні взимку, ні влітку спокою з цими малими здихлями немає.

Ніку поклали в окрему палату в санітарній частині, і лікарка суворо-пресуворо наказала, щоб ніхто з дітей не смів туди навіть свого цікавого носа пхати, не те що заходити.

– Ще нам тільки епідемії ангіни посеред літа бракувало! Налетять тоді на дитбудинок із перевірками, як ворони на черешню, спеціальну комісію створять і будуть мені в мізках колупатися – що, як і чому прогледіла. А воно мені треба? Відпустка на носі, вже путівка до моря на столі лежить.

Тож на цілих два тижні малій здихлі, тобто Вероніці Величко, було гарантовано камеру-одиночку. Вона не дуже тим переймалася – побути хоч трохи наодинці не так і погано: ніхто не буде будити вранці, шарпати, штовхати, наказувати, кричати, щось відбирати або вимагати. Лежи собі, термометра під пахвою тримай та медсестру Любу слухайся. Якщо чесно, Ніка навіть полюбляла хворіти, хоч ніколи нікому в цьому не зізнавалася. Бо ж хіба нормальні дівчатка можуть любити хворіти?

Але цього разу хвороба взялася за неї так, що ні ковтати, ні дихати. А за кілька днів, коли гарячка спала і горло вже не роздирав гострими пазурами лютий звір із таємничим назвиськом фолікуляр, їй стало страшенно нудно. Крізь прочинену кватирку пробивався аромат стиглих синіх венгерок, що погойдувалися на гілці біля самого вікна. У мілкому продовгуватому гумовому басейні, облаштованому в дворі, плюскалися дітлахи із середньої групи. Молоденька няня проганяла приблуду кота, який іще з весни занадився до сиротинця (може, він також сирота і хотів, щоб його прийняли до гурту?). А їй, ув’язненій у палаті, тільки й заняття, що гіркі пігулки й мікстуру ковтати та від болючих уколів