Читати книгу - "Шпага Славка Беркути"

Квест продовжувався. Але Львів — це те місто, де завжди знайдеш ланцюжок із друзів та знайомих, котрі приведуть тебе до того, кого шукаєш...

За декілька тижнів після мого знайомства зі Славком Беркутою, Лілі Теслюк, Стефком Вусом і Юльком Ващуком, за тим же самим столиком я знову пила м’ятний чай і розмовляла з Ніною Бічуєю, осінь видалась достатньо теплою, аби всередині вересня було затишно сидіти на вулиці.

Ще за декілька тижнів уже позимніло і посіріло. Ми їли мед з великого горщика утрьох з Ніною Бічуєю і редактором Мар’яною Савкою у помешканні Старого Лева. Говорили про життя, обговорювали те, що зазвичай обговорюють жінки, навіть коли належать до трьох різних поколінь.

І от Ти, читачу тримаєш цю книгу в руках.

Хоч це і сміливе порівняння, але цю книгу можна назвати своєрідним підручником з біології, бо вона дуже правдиво досліджує життя (хіба що це біологія емоцій, переживань, випробувань, самовдосконалення і пошуку себе, моралі і компромісів із сумлінням).

Вибач за не надто дитячу передмову, але й книжка насправді теж дуже доросла, тож порадь її мамі і татові, можливо, вони під іншим кутом подивляться на речі, що їх бентежать…

Доки ми відчуваємо себе дітьми? Допоки щиро радіємо святам, страждаємо від того, що нас не розуміють інші, дратуємось від того, що нас, не питаючи думки, ставлять у рамки і змушують робити те, що вважають корисним старші і сильніші за нас? Але хіба Твої тато й мама не переживають того ж самого? Я переживаю. Мені видається, що немає межі між дорослим і дитиною, що це все вигадки, і не потрібно бути Пітером Пеном для того, щоб пронести чудо дитинства із собою через усе життя… А Ти як вважаєш?..

Хоча правда й те, що дитячий світ трохи гостріший і більше справдешній, від того іноді жорстокіший, але завжди щиріший, він для нас стає джерелом усього на світі, але нам не хочеться в ньому залишатись, бо людина повинна рости…

Саме про це книга «Шпага Славка Беркути».

Захопливого Тобі читання!

І нехай усі випробування, які будуть у твоєму житті, роблять Тебе, Читачу, сильнішим, кращим і ніколи не змушують переступати ні через себе, ні через інших! Нехай навколо Тебе завжди літає багато метеликів, що приносять щось нове і незвідане, нехай тріпочуть крильцями в Тебе в животі (це надзвичайно приємно), будь обережним з ними, ніколи не настромлюй на шпильки, завжди відпускай, нехай летять і роблять світ кольоровішим, гніздяться в грудях у інших.

І ще, будь ласка, будь завжди уважним до дрібниць!

Гаська Шиян

листопад, 2009

з далекої подорожі

Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. Вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.

Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольо­ру сніг. В одного кишеня відстовбурчува­лася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:

— Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.

Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого відношення до тих двох.

Врешті вони звернули у якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.

Хлопець у хутряній шапці відмовився пити:

— Ні-ні, я не хочу.

— Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.

— Що ти! Розумієш, я...

— Тихо! — раптом шикнув третій. — Хтось іде!

Двоє кинулися тікати: двір був прохід­ний, мабуть, вони знали про це.

Третій, високий, спіткнувся об ящик...

У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав.

Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:

— І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як без­­домні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули... Нічого не скажеш — вірні друзі.

Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.

— А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству... Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди,