Читати книгу - "Гарун і море оповідок"

Рашид знизував плечима:

 — Ти не бачиш молочаря, — відповідав він, — а молоко все одно п'єш. Тому, будь ласка, облиш свої мудрування й слухай, що я розповідатиму. — На тому все й закінчилося. Але ж ні, якось Гарун поставив ще одне незручне запитання, після чого й розверзлося пекло.

Родина Гаруна мешкала на першому поверсі невеликого панельного будинку з рожевими стінами, ніжно-зеленими вікнами й пофарбованими в синій колір балконами з металевими завитками, тому (на думку Гаруна) будинок був дуже схожий на тістечко. Це не був якийсь високий будинок, він аж ніяк не нагадував хмарочос, де живуть багаті люди, не скидався він і на помешкання бідняків. Бідарі жили в халабудах зі старих фанерних ящиків і полімерної плівки, склеєної відчаєм. Були ще й геть упосліджені, які не мали житла. Вони хоч і спали на бруківці та на сходах крамниць, проте місцеві бандити й за це здирали з них гроші. Гарун був щасливий, а щастя має звичку зникати без найменшого попередження. Над тобою сяє щаслива зоря, дивиться на тебе згори, а за мить усе щезає.

У місті люди мали великі сім'ї; але діти бідняків хворіли й голодували, а діти багатих переїдали й сварилися через гроші батьків. Гарунові хотілося знати, чому його батьки не мали більше дітей, однак від Рашида він нічого не довідався.

 — У тобі, юний Гаруне Халіфо, є більше всього, ніж бачить око, що кліпає.

Ну, і що ж то могло значити?

 — З твоїм народженням ми використали нашу квоту на дітей, — пояснив Рашид. — Усього, що закладено в тобі, вистачило б на чотирьох-п'ятьох. Так, так, пане, не сумнівайтеся, значно більше, ніж бачить око, що кліпає.

Прості відповіді були поза межами Рашидових можливостей, і він ніколи не йшов коротшим, якщо можна було піти довшим і звивистішим шляхом. Сорая дала Гаруну простішу відповідь:

 — Ми намагалися. — Відповіла вона сумно. — Народження дітей не проста справа. Подивись на родину Сенґуптів.

Сенґупти мешкали на горішньому поверсі. Пан Сенґупта працював клерком у Міській Корпорації, був худим, як тріска, мав писклявий голос і дуже скупився, тоді ж бо як його дружина Оніта не скупилася, була дуже крикливою й мала гладкий живіт. У них не було дітей, тому Оніта Сенґупта любила Гаруна більше, ніж йому того хотілося. Вона приносила солодощі (що подобалося), куйовдила йому волосся (що не подобалося), і коли вона його обіймала, то водоспад її тіла, здавалося, огортав його зусібіч, і тоді він дуже тривожився.

Пан Сенґупта не помічав Гаруна, а завжди мав щось до бесіди з Сораєю, що дуже не подобалося Гарунові, особливо коли той починав обмовляти Рашида-казкаря, гадаючи, що Гарун нічого не чує.

 — Ваш чоловік, даруйте на слові, — починав він мимрити писклявим голосом, — не на землі стоїть, а між хмарами витає. Йому лишень вигадки в голові. А життя — не якась небилиця чи казка. Його забави добром не скінчаться. Ну навіщо комусь здалися його казочки?

Гарун стояв під вікном і, почувши ці слова, вирішив, що йому таки не до вподоби пан Сенґупта — цей дядько, що ненавидить казки й казкарів.

Ну навіщо комусь здалися його казочки? Ніяк не йшло з голови це страшне запитання. Проте багато хто вважав Рашидові оповідки корисними. Напередодні кожних виборів усі цабе з найбільших політичних партій приходили до Рашида з улесливими посмішками й прохали розповісти кілька казок лишень на їхніх і ні на чиїх інших мітингах. Усі знали, що досить заручитися красномовною підтримкою Рашида — й справу зроблено. Ніхто ніколи не вірив політиканам, хоч вони аж зі шкіри пнулися, аби все скидалося на правду. (По суті, саме тому всі й бачили, що вони брешуть.) А от Рашидові всі вірили, бо він завжди зізнавався, що сказане ним — це суцільна вигадка, плід його уяви. Політиканам Рашид був потрібний, аби набрати якнайбільше голосів. Вони вишиковувалися в чергу під його дверима з масними обличчями, нещирими посмішками й торбами грошей. Так що Рашид міг навіть вибирати.

Пані Оніта стояла на своєму балконі й тряслася, як мармелад; якби не дощ, то Гарун одразу б помітив, що вона плаче. Він зайшов усередину і подумав, що Рашид-казкар, мабуть, висував голову з вікна, бо його очі й щоки були мокрі, а одяг — цілком сухий.

Сорая, Гарунова мати, втекла з паном Сенґуптою. Рівно об одинадцятій ранку вона сказала Рашидові піти до Гарунової кімнати й знайти його шкарпетки. Кілька секунд потому, коли він заглядав під ліжко (а Гарун часто їх саме там залишав), Рашид почув грюкіт вхідних дверей, а за мить — гул машини на вулиці.

Повернувшись до вітальні, він побачив, що дружини нема, а таксі хвацько повертало за ріг будинку.

 — Продумала все до дрібниці, — пройняло його. Стрілки годинника так і не зрушили з одинадцятої. Рашид узяв молоток і розбив годинник на друзки. Тоді він розтрощив усі годинники, що були в оселі, навіть Гарунів дзиґар, який стояв на ослінчику біля ліжка.

Перші слова, сказані Гаруном після від'їзду мами, були такими:

 — А чим завинив мій годинник?

А Сорая залишила записку з купою тієї гидоти, яку так любив повторювати пан Сенґупта про Рашида: «У тебе в голові самі розваги, а справжній чоловік має знати, що життя — це серйозна справа. Твоя голова забита байками, в ній не залишилося