read-books.club » Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 79
Перейти на сторінку:

– І я теж не буду вже родити!

– Це ще як Бог дасть, Олександро, у тебе й чоловік є. А я…

– Досить і з мене дітей. Гляди, що в світі робиться! Аби ще цим було що дати їсти…

– І раніш не було що, та ми родили…

– Хай там як, а я не хочу, – озирнулася на Ганю Олександра і, зігнувшись низенько над постіллю, прошепотіла мені у саме вухо: – Я ж відразу після Антосі замастила глиною шматочок своєї спідки у комині, над піччю. То вірний засіб од зальоту, мені колись ще покійна моя свекруха розказали.

– Чому ж ти зі мною не поділилася?! – раптом із моїх очей закапотіли рясні сльози. – Хіба б я тоді… Хіба б я тоді народжувала ось цю дитину?

– І я б мала гріха?! – відвела погляд Олександра. – Це ж давня ворожба! Та й… Хіба ти, Маринко, не чула, як колись батюшка в церкві на проповіді казав: усяка дитина нам посилається від Бога. А я б у те мала втручатися?

– Але ж Ілька нема!.. А це вже сьоме…

– Не журись, де шестеро, там і сьоме буде! Вибавите всі гуртом. Та ще, гляди, твій чоловік із війни повернеться? Усяке ж може бути. От уяви собі: переступає наш Ілько поріг, а у хаті – лялька! Га, не гарно буде, Маринко? Та ж така маленька дитина всяке серце розтопить, вона ж як сонечко для усіх нас буде! Он як моя Антося-щебетушка…


А ми собі були що родичі, то ще й сусіди.


І усі діти наші понароджувалися в одному році.

Як змовились: у нас з Ільком Макар – у Олександри й Арсена Дмитро, а далі: Ганна – Галина; Христушка – Ялина; Маруся – Іван; Грішка – Степан; Іван – Василь!!!

Нарешті у сорок четвертому у Гринюків народилася Антося.

А ця ж дитина була майже на один рік од неї менша!

Мали б бути товаришками.


Моїй Ганні вже було чи не п’ятнадцять років. І тепер вона палила ножа на свічці, щоб відрізати дитя від пуповини.

Дитина мені муляла…


– Ганно, йди та й ріж! – підняла я голову від постелі – із сіна під рядном.

Дуже худа й висока моя Ганя стояла біля печі і поправляла однією рукою світлі пасма, що вибилися із коси, довгої-предовгої, аж до п’ят, і золотої, немов пшениця. Сині-сині, як волошки, очі вона давно ховала під чорні вії: була дуже війною налякана, а тому – покірна й тиха.

– Йду, мамо… – у Ганни дрібно затрусились руки.

– Або краще… Ріж краще мене!!! Ось тут, по горлу!.. – я раптом пригадала усе, що зі мною було до того, та ще й як здумала, що то має бути! Та й відкинула із шиї русявого пацьорка.

– Давай вже краще я, – Олександра забрала у Ганни із рук ножа. – Бо налякаєш дівчину, вона і заміж не захоче йти.


– А таки було б краще, якби воно не народилось. А бач, живе, – провела я по всьому очима свою дитину.

Олександра тільки сплюнула і понесла моє немовлятко до купелі. Умочила дитину і раз, і другий у сірі дерев’яні ночви, до теплої води, і – зразу у спідницю. Поклала до колиски, ще тої, першої, яку Ілько робив для нашого найстаршого сина, для Макара.

– А бач, ще й досі не побилась!


Ганя тільки-тільки зібралась виносити воду із купелі надвір, і як на те – до хати суне пупорізка!

– Що там, Маринко?… – уперше за всі роки сільська повитуха, стара баба Довжанська, підмела у потрібний час довгою рясною спідницею і мою убогу хату. – Уже й вродила? Сама…

– Уже, як бачте.

– То я трохи припізнилась?… А таки зайшла, бо жінки із поля послали по мене Ульку, а вона каже: тітка Маринка родить. От я й прибігла, а от не встигла! Ану, хай йому всячина із усіма тут вами разом! – привіталась.

– У нас є дівчинка, – показала бабі на низький сволок Ганя.

– Ану, ану, де? – баба прочовгала й зігнулась до колиски. – Славна яка! Тугенька! А носик який, га? Ількова! Що це в нас сьогодні? Тридцять перше липня, се б – іюля… Ну, то нехай буде зватись Юлька! Хоч ім’я дам, – перехрестила немовля.

– Спасибі, бабо, – я сумно посміхнулась. – Але краще було б, аби вона десь витряслася полями…

– Що це ти таке говориш?! Проклинаєш свою дитину?! – дорікнула.


А я й заголосила:

1 2 3 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"