Читати книгу - "Крадій"

добре, але таких мало, і вони мусять навчитися залишати менш важливі речі позаду. Але попри те, що Ремі виграв багато партій і прожив багато десятиліть, напевно, якась частка його сім'ї досі переслідувала його, бо він завжди повертався до місць свого народження, бродив по островах Малайзії, по пагорбах Лаосу, по великих річках В'єтнаму, доки зрештою, наче метелик на вогонь, не повернувся до Бангкока.

У Південно-Східній Азії Французька та Британська імперії похмуро поглядали одна на одну, загарбуючи хто півострів, хто стародавній народ, аж доки зрештою не залишилася лише одна країна — Таїланд, благословенний Таїланд, готовий бути зім'ятим, як метелик під лапою леопарда. Король подивився на британців, і побачив, що врятувати його можуть лише французи; подивився на французів, і побачив, що їх стримають лише британці, і якимось неймовірним способом, завдяки бойовим кораблям і концесіям, Таїланд залишався вільним черв'яком нейтральної території поміж щелепами колоніальних акул. Але наскільки вільною може бути країна, навколо якої всі великі імперії готуються до війни?

Тож нас так само, як і Ремі, привабило до Бангкока, і тепер ми сидимо, невидимі спостерігачі, щоб побачити, яка нова доля спіткає старого гравця, що витирає з губ останні залишки вчорашньої надмірності та сповзає з підвіконня на підлогу.

— На що я погодився? — питає він зрештою.

Чоловік у лляному костюмі не відповідає відразу, а трохи повертається в плетеному кріслі, щоб визирнути з вікна готелю. На вулицях унизу місто змінювалося. Імпортні чорні автомобілі роздратовано повзли за запряженими поні двоколками, що везли сіно та рис; триколісні рикши шмигали навколо велосипедів і гуркітливих вантажівок. Бангкок був містом, де стикалися світи: гарні костюми західних чоловіків і східних чоловіків, що хотіли бути більш західними, ніж західні; запилені саронги непосидючих дітлахів; рвані штани вуличного торговця, що волав ціну; мантія буддистського монаха, який чіплявся до перехожих, не відпускав їх, доки вони не платили.

— Скажи мені, що це не піжмурки, — простогнав Ремі у відповідь на мовчання співбесідника. — Останні піжмурки тривали сім місяців, а потім ще п'ять я з ціпком ходив.

— Це не піжмурки.

— Добре, тоді... — це речення було обірване, бо Ремі, спираючись на лікті, з дивовижною швидкістю, як для чоловіка, що зазнав такого хімічного ушкодження, знов поповз до підвіконня та, захлинаючись і плюючись, висунув голову на вулицю й не зміг вирвати. Якщо когось і здивувала поява високого англо-француза з бородою, що починала сивіти, який мав зріст понад метр вісімдесят і намагався блюванути на вулицю, коментувати її ніхто не став. Це був Бангкок; це місто бачило й гірше.

Нудота прийшла та пішла, і він знов сів на підлогу, важко дихаючи.

Чоловік у лляному піджаку відхилився на спинку крісла, закинув ногу на ногу, руки склав перед собою дахом і ритмічно постукував пальцями по кінчику свого носа. Його обличчя було молоде (неприродно молоде: надто гладеньке, надто м'яке, неначе його постійно шліфували), але волосся було сріблясто-біле, світліше за його піджак. Зрештою він сказав:

— Чого я не розумію, Ремі, так це того, як тобі вдалося так нализатися. Та ще й з такою людиною, як Абгік Лі! Ми ж бо всі знаємо, що це найзлісніший покидьок з усіх, що приходили до вищої ліги!

— Це не було частиною якогось великого плану, якщо ти на це натякаєш.

— Абгік усе сприймає дуже особисто.

— Він молодий; він перегорить. Десять років — ну, може двадцять — і він зіграє дурну гру на дурну ставку. Якщо ти такий небайдужий до нього, Срібний, чому не здихаєшся його?

Чоловік, якого назвали Срібним, м'яко похитав головою:

— Зі мною Абгік не гратиме. Він полює на периферії, шукає дрібнішу рибу. Одного дня він, можливо, наважиться кинути мені виклик, але не зараз.

— Дякую за комплімент! — прохрипів Ремі. — Може розповіси мені, на якій сковороді я сьогодні шкварчатиму?

— Ти досі тримаєш гроші під матрацом?

— Маю близько п'ятдесяти батів.

— Вони тобі знадобляться.

— Срібний! — проревів Ремі, опускаючи свою досі хитку вагу на підлогу. — Що це за гра?

— Під час одинадцятої чарки ти, як я розумію, погодився на гру в схованки.

Мовчання.

Ремі заплющив очі та відкинув голову назад.

— Добре, — сказав він. Потім подумав. Потім: — Добре.

Знов мовчання.

— Яка гральна дошка? — зрештою спитав він.

— Таїланд.

— Що... весь?!

— Весь.

— А карти?

— Не знаю, що саме здали шукачеві, але припущу, що то суттєві ресурси. Гадаю, він має кілька сильних карт у поліції, в уряді та у храмах. Напевно, він також витяг кількох найманців, колишніх шпигунів, колишніх аферистів; можливо, одного або двох банкірів.

— Який час мені треба побити?

— Ти питаєш мене, в якій Абгік формі?

— Так. Ти за всім стежиш. Так, я питаю тебе, в якій він, в дідька, формі?!

— Останнього разу, коли Абгік Лі грав у схованки, дошкою була Палестина. Він ховався впродовж п'ятнадцяти місяців, а коли настала його черга шукати, знайшов свого суперника за одинадцять днів. Якщо вмієш швидко шукати, можна