Читати книгу - "Промінь"

— У світі повно божевільних, але ми теж не кульбабки. Він нічого, нічого не може нам зробити, мамо. Нехай спробує, нарікатиме потім на себе.

Мама кивнула ще раз, її лице проясніло, але одна складочка, поміж брів, усе-таки залишилася.

Ще через місяць батько одержав довгострокову робочу візу в Штати. Новина звалилася на Дениса, наче мішок з піском: він нікуди не хотів їхати! Нехай тимчасово, нехай до океану, але як же кинути свій дім, друзів, свій парк, свої давні маршрути?!

Однак було щось, що зависло в повітрі між ним і мамою, само собою зрозуміле, що притримало його язика й змусило мовчки кивнути.

— Нехай він спробує нас дістати, — сказала мама тільки одного разу, ніби сама до себе. І Денис подумки з нею погодився.

У свій чотирнадцятий день народження Денис не пішов до школи. Мама, яка тепер працювала віддалено, вирішила цілий день не зводити з нього очей, хоча після стількох місяців це здалося зайвою порцією підозри. Нове життя й нові турботи відсунули фігуру незнайомця, погасили неприємні спогади, й колишні страхи здавалися смішними. Денис пошкодував, що пропускає заняття з греко-римської боротьби, але сперечатися з мамою не став.

Об одинадцятій ранку пролунав дзвінок зі школи, де вчилися двійнята: Коля зламав на сходах ногу. Його треба було негайно везти до лікарні.

Мама подзвонила батькові, але той був на важливій нараді. Мама, вилаявшись, веліла Денисові замкнутися й нікого не пускати в їхній орендований будинок. І тримати телефон під рукою.

Денис ліг на диван, що рідко міг собі дозволити, і став дивитися серіал про казково-середньовічні підступи, страти, інтриги та інші розваги. Прийшла собака, Джекі, і вмостилася поруч. Денис дивився на екран, але встежити за дією ніяк не міг: раз по раз перестрибував на думки про дев’ятирічного брата. А що, як перелом відкритий, і гостра кістка стирчить з-під шкіри? А що, як дитина так усе життя й кульгатиме?!

Мама дзвонила щопівгодини. Колі дали знеболювальне в пункті невідкладної допомоги, зробили рентген, наклали лангету, вселили надію — все буде добре. Мама теж заспокоїлася, перестала голосно сміятися й похмуро жартувати, обіцяла, що ввечері вони відсвяткують Денисів день народження у вузькому сімейному колі, зате затишно й весело.

Потім дзвінків не було цілу годину. Потім Денис відповів на виклик — і не впізнав її голосу. Вона кричала в трубку — надривно, панічно.

— Не виходь з дому, чуєш?! Я викликала поліцію, вони будуть через десять хвилин…

— Поліцію?!

— Ден, нікому не відчиняй двері! Навіть поліцейським! Чекай мене…

— Що сталося?!

Обрив зв’язку. Джекі чхнула й подивилася на Дениса з подивом.

Він сидів на дивані з телефоном у руках. У ньому прокинувся забутий, уже майже подоланий страх. Той особливий жах, коли не знаєш, чого конкретно боятися. Коли не розумієш, що відбувається, просто тонеш у реальності, як у пастці мурашиного лева.

Знову телефонний дзвінок. Номер не визначився. Денис вирішив не відповідати. Його телефон дзвонив простим стародавнім дзвінком, як телефонні предки півстоліття тому: дзень. Дзень. Потім дзвінки обірвалися.

Удалині почулася поліцейська сирена. Дедалі ближче. У каліфорнійських сирен особлива істерична інтонація — вони репетують так, наче рятувати вже нікого, все пропало. Відлунювало аж у стінах сусідських будинків. На вузькій вулиці поліцейські машини влаштують затор… що подумають сусіди? А головне, що Денис скаже поліцейським?!

Знову дзвінок з невизначеного номера. А що, як у мами розбився телефон, і це передзвонює з чужого телефону — мама? Алло?

— З днем народження, Денисе, — сказав знайомий голос. — Це я, твій старий ідіот.

Поліцейські простовбичили півгодини у дворі, перегородивши машинами вулицю. Потім приїхала мама: «Я його бачила, бачила! Він з’явився до мене й сказав, що забере мого сина!»

Коля, блідий, сидів у вітальні й дивився мультики, поки Оля, теж бліда, носила йому з кухні воду, чай, полуниці, шоколадки й суворо заборонені чіпси. Гіпсова лангета на нозі в Колі була оздоблена персонажами з «Губки Боба».

Поліцейські ставили запитання. Денис чув голоси крізь дзвін у вухах — йому здавалося, що все це не насправді.

— Він тобі дзвонив?

— Так. Номер не визначався.

Вони дослідили Денисів телефон: у пам’яті не збереглося жодних викликів, крім маминих.

— …він дзвонив, я не брешу! Він сказав, що забере мене…

Приїхав з роботи батько. Мама поїхала з поліцейськими у відділок: їй не вірили. Не штрафували за неправдивий виклик, але й не вірили, і тим більше відмовилися надати охорону. Про день народження всі забули; тільки вночі, вже о дванадцятій, родина зібралася все-таки на кухні, пришкутильгав Коля на дитячих милицях, а Оля запалила свічки на заздалегідь приготованому торті: чотирнадцять тонких свічок.

— З днем народження, синку, — сказала мама. — Через півгодини настане північ. Твій день закінчиться. А це значить, що він… цей… не виконав погрози. Не зміг!

Батько подивився на неї втомлено: в нього зірвалася дуже важлива зустріч, і завтра чекали неприємності, нерви, збитки. Докори заповнили його рот, тисли на корінь язика: «Ти собі навіяла», «Тобі здалося», «Це психоз», «Цей божевільний узагалі міг дзвонити через океан». Але батько мовчав, що робило йому честь, і навіть дивився без осуду — тільки зі смутком.

Денис розпакував подарунок: дрон, про такий він давно мріяв. Запах чудової речі. Пакувальна плівка в пухирцях, які так приємно лускати пальцями. Випробування літального апарата призначили на завтра, бо була вже майже північ.

Він піднявся у свою кімнату по сходах, вистелених товстим килимовим покриттям. Двійнята полягали спати: двері в їхню кімнату, з мультиковим поні, були зачинені. Денис відсунув жалюзі на своєму вікні. На газоні ввімкнулася поливальна установка. Знизу потягло вологою, запахом теплої землі й трави.