Читати книгу - "Король Гризлі"

б не більше, ніж чутливий ніс. Тор стояв на краю невеличкого плоскогір’я, унизу, за одну восьму милі під ним, розляглася долина; угорі, на такій самій відстані, що й долина, простяглась ущелина, якою він прийшов. Те плоскогір’я, на якому він стояв, було з акр[7] завбільшки і прилягало до гірського схилу, утворюючи щось на кшталт тераси із заглибиною посередині, заповненою озерцем багна, що мало в поперечнику з півсотні футів[8]. Тераса ця була всуціль укрита густою ніжною травою, у якій цвіли червневі квіти — гірські фіалки та цілі острівці незабудок, диких айстр та гіацинтів. Блукаючи кам’янистими гірськими стежками, Тор швидко стирав собі лапи, і тоді він приходив сюди — приймати цілющі грязьові ванни.

На схід, на захід і на північ від тераси відкривалися чудові краєвиди канадських Скелястих гір, золотаво підсвічені лагідним сяйвом червневого дня.

З високих гірських круч і нижніх видолинків, з-поміж вершин і з невеличких вибалків, промитих у м’яких породах талою водою з льодовиків, — звідусіль долинало м’яке заколисливе жебоніння. Це була музика швидкоплинної води. Вона безнастанно бриніла в повітрі, адже річки та річечки, струмки та зовсім крихітні струмочки, які дзюркотіли із засніжених, сповитих хмарами вершин, ані на мить не припиняли свого бігу.

Крім музики води, повітря було сповнене чудових пахощів. Тут, у північних горах, червень був останнім місяцем весни, а липень тільки починав тутешнє літо, і зараз ці два місяці неначе гостювали один в одного. Рівнини та схили буяли зеленими барвами, а в яскравій оксамитовій зелені пістрявіли під сонцем латки квітів: червоні, білі, пурпурові...

Угодовані гофери, що грілися на камінні, статечні ховрашки, які стовбичили на земляних горбочках, величезні джмелі, котрі бриніли, перелітаючи з квітки на квітку, яструби над долинами та орли над вершинами — о цій порі усе раділо та співало. І навіть Тор співав, по-своєму, на свій ведмежий лад. Якусь часину тому, коли гризлі бовтався у грязьовому озерці, з його широченних грудей видобувалося чудне глибоке буркотіння. Не ревіння, не гарчання — він воркотав так щоразу, коли був задоволений. То була його пісня.

І ось тепер, з якоїсь незбагненної причини, у такий чудовий день, навколо нього раптом щось змінилося. Тор і досі стояв нерухомо, втягуючи ніздрями вітер. Вітер був не такий, як завжди, і це його бентежило. Запах, який він приніс із собою, розпалював цікавість гризлі, хоча й не збільшував його тривог. Цей новий, ще не звіданий дух, був для чутливого ведмежого носа таким же гострим, як для язика дитини — найперша у її житті пекуча крапля бренді[9].

Аж ось Тор загарчав, і те гарчання — низьке, грізне — пролунало гуркотом далекої громовиці. Він був володарем цих місць, і його обачливий розум підказував, що тут не має бути запахів, яких би він не знав чи був не в змозі зрозуміти.

Тор почав повагом зводитися на задні лапи, а випроставшись на всі дев’ять футів свого зросту, сів, наче дресирований собака у стійці на задніх лапах. Передні ж, масивні, обважнілі від мокрого багна, він тримав перед собою. Десять років він жив у цих горах — і ще жодного разу йому не траплявся цей запах. Тор починав непокоїтись. Він сидів і чекав, поки запах поближчає, стане відчутнішим. Кудись ховатися у нього й гадки не було. Ось він відважно звівся на весь свій велетенський зріст, і все його могутнє тіло було як намальоване на тлі довкілля.

Це був гризлі страховинних розмірів, його ще не заношена червнева шуба вигравала на сонці буруватою, із золотавим полиском, барвою. Передні лапи були чи не такі завгрубшки, як тулуб людини. З п’яти кігтів, що скидалися на леза ножів, три мали п’ять з половиною дюймів[10]. Відбитки його лап, що залишилися на мокрій глині, від кінчика до кінчика сягали цілих п’ятнадцяти дюймів. Цей гризлі був гладкий, як усі ведмеді, хутро його аж лисніло, а статура вражала своєю могуттю. Очі у нього, як і в усіх ведмедів, були невеликі, не більші за горіхи гікорі[11], а відстань між ними була дюймів із вісім. Його верхні ікла, загострені, немов кинджали, були завтовшки як великий палець людини, а могутні щелепи без надмірних зусиль перегризали шию оленя карибу.

До цієї хвилини Тор і гадки не мав, що на світі є люди, й життя його нічим не відрізнялось від життя тисяч інших ведмедів. Як майже всі гризлі, він ніколи не убивав тільки заради того, щоб убити. Полюючи, скажімо, на карибу, він обирав собі одного оленя зі стада й об’їдав його до кісточки. Він був володарем тутешніх місць, але не свавільним деспотом. Закон, за яким жив цей гризлі, застерігав: «Не чіпайте мене — і я не займатиму вас!». І тепер, коли він сидів по-собачому, всотуючи у ніздрі запах зайд, уся його поза немов промовляла: не зачіпайте мене!..

Могутній одинак, не менш монументальний, ніж ті гори, що височіли проти неба, він сам був, як гора, що здіймається посеред рівнини: висока, неприступна, нездоланна. Усе його життя минало серед гір: у горах з’явився на світ, у горах виріс і змужнів. Він сам був часткою цих гір. Тут розпочалася історія його племені, і тут же, у цих горах, як настане належна пора, вона тихо згасне. Та й взагалі, між ним і горами таки було чимало спільного.

Донині він не стрічався у житті ні з чим таким, що могло б, з’явившись нізвідки, заперечувати його права на володіння цими землями або ж поставити під сумнів його міць. Єдиними суперниками Тора