Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Старий зайшовся задушливим кашлем, що аж скрутив його навпіл. Знадобилося кілька хвилин аби він віддихався. Помовчав. Тишу порушувало тільки важке дихання хворого. Потому старий поновив розмову:
— Все навколо вчить нас, що, якщо ми хочемо чогось досягти, до цього потрібно докласти зусиль, потрібно щось змінити в собі. В лютеранському вченні це називається Законом. — Промова старого ставала все більш емоційною й екзальтованою. Це вже була не хвора стара людина, а пророк, за яким ладен йти будь-хто, не замислюючись. — Виконуючи Закон зовні, людина може виглядати дуже праведною, але через те, що ця праведність досягається коштом зусиль самої людини, вона відводить його від Бога. І тому така праведність — це породження гріха. То чом же ти не покладаєш надію на Нього, а намагаєшся сам змінити свою долю? Та ще й в цій варварській країні?
— Лютеранам тут, серед католиків, стає не дуже спокійно, панотче.
То таки було правдою. Європу того часу шматували релігійні чвари, коріння котрого йшли вглиб століть. В далекому 1648 році Вестфальський мир[1] поклав край тридцятилітній війні, але він закріпив за кожною місцевістю, ба навіть населеним пунктом свій релігійний статус. Протестанти, які опинилися на католицькій території, відчували себе вкрай незатишно. Тому саме протестанти різних напрямків становили абсолютну більшість серед переселенців до Росії. І саме свобода віросповідання стала останньою краплею на вагах рішучості багатьох німецьких сімей на користь ризикованої подорожі «на край землі». Це радше була релігійна, а не економічна еміграція.
Франц між тим неголосно продовжував:
— З наших вже дехто поїхав. Добутися було важко, але, як доїхали, то вже були дуже задоволені. Це ж власне й не Росія, а її південний закрайок. Тепло, море поряд, землі родючі. Ще й пільги, і грошова допомога, харчування у дорозі, розселення коштом уряду. Та ми ж не в неволю подаємося! Як не задасться, можемо покинути російську імперію в будь-який момент!
— Хтів би вірити. А ти… Ти згоден жити серед іновірців?
— Бог є скрізь. А їхній імператор не дарма ж обіцяв, що все буде за законом бабці його, Катерини Великої. А мати імператора — та й взагалі наша, Вюртемберзька. То напевно ж розуміє нас. Тому й вірян будь-якої конфесії ніхто не переслідуватиме. Та й лютеранську церкву, мабуть, згодом спорудять.
— Церква — то не головне. Нам, лютеранам, взагалі-то не обов’язково відвідувати храм. І проповідником може бути звичайний парафіянин.
Старий підвівся з ліжка, не випускаючи з рук Євангелія. Підійшов до столу, взяв суцільно золотий вівтарний хрест.
— Ось, візьми із собою. Ще від давніх-давен зберігся. Де б ти не був, звертай свій погляд на хрест і не забувай Євангелія. Заповіді Святого Євангелія є опорою для освіти серця і його розуміння.
Старий повернувся до ліжка. Схоже було, що навіть ці кілька кроків далися йому вкрай важко. Він знову ліг, примруживши очі.
— От, здається, й все. Тепер замість мене житимуть молодші Ульмани — ті, що прийняли моє ім’я. Твої діти, онуки. А мій шлях на цьому світі добігає кінця.
Молодик впав навколішки перед ліжком, занурився обличчям в ковдру й розридався.
— Не кажіть так, панотче! Ви святий! Ви житимете вічно! А я… Я писатиму з дороги! Обов’язково писатиму!
— Добре, добре. Не треба сліз. Йди-но вже — мабуть, справ маєш перед від’їздом забагато. А я відпочину трохи.
Старий міцно заплющив очі. Притих.
Молодик дуже неохоче підвівся і не один раз озирнувся, доки врешті решт покинув кімнату.
Він ще не встиг через невеличку каплицю добутися вулиці, як старий пустився духу.
2Стало зрозуміло, що найближчої поштової станції не добутися: перейми йшли одна за одною.
На підводі, крім породіллі, розмістилися її мати, шестирічний син і сякий-такий домашній скарб. Батько і чоловік йшли поруч, аби трохи полегшити ходу втомленої шкапи. До луки підводи була припнута руда корова.
Члени цієї невеличкої сім’ї, як і інші переселенці, більшу частину дороги йшли пішки, жаліючи коней, що ледве везли перевантаженого воза.
Мати озвалася до свого чоловіка:
— Нам ще довго до станції? — дуже вже їй не хотілося втрачати час. — Ми й так вже добряче відстали від основної партії переселенців. Раптом офіцер лаятиметься, що ми не дотримуємося інструкції[2]?
— Не встигнемо. Однаково не встигнемо, — лаконічно відповів їй старий.
Перечекавши черговий, особливо затяжний стогін дочки, жінка рішуче сказала:
— Все, зупиняймось. Маля вже хоче назовні.
Підвода зупинилася. А молодик, що задумливо шов поруч, цього навіть не помітив і чимчикував далі.
— Франце! — різко озвалася до зятя жінка. — Припини журитися за минулим, бо майбутнє проґавиш! Вже ось-ось вдруге станеш батьком!
Франц зупинився і почав отетеріло озиратися, наче не розумів, де він і чому. Теща трохи пом’якшила промову:
— Досить вже, синку! Й сама розумію, хто для тебе був настоятель — і мати, і батько, і увесь білий світ. Та ти ж не сам-один! Годі вже! Ну ж бо з батьком багаття розпалювати — гаряча вода
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому дзвенять цикади», після закриття браузера.