Читати книгу - "Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі"

Винуватцем того страху була злочинність. Вона нещадно зростала: протягом останніх десятиріч графік рівня злочинності в усіх американських великих містах невпинно рухався вгору і, схоже, уособлював кінець світу в тому вигляді, у якому ми звикли його уявляти. Смерть, спричинена застосуванням вогнепальної зброї, — як умисним, так і неумисним, — перетворилася на цілком звичне явище. Так само звичними стали викрадання автомобілів і торгівля наркотиками, пограбування й зґвалтування. Насильницькі злочини стали повсякденними моторошними супутниками мешканців великих міст. І ситуація ось-ось мала погіршитися ще більше. Значно погіршитися. На цьому сходилися всі експерти.

Образом страху був такий собі «суперхижак»2. У ті часи цей тип траплявся повсюдно. Він похмуро поглядав з обкладинок щотижневих видань. Хвалькувато й самовдоволено крокував з одного товстелезного урядового звіту до іншого. Це був худорлявий міський підліток з дешевим пістолетом у руці та самою лише безжальною жорстокістю в серці. Нам казали, що їх тисячі довкола нас — точнісінько таких, як він, представників покоління вбивць, готових будь-якої миті затягнути нашу країну в глибочезний хаос.

У 1995 році кримінолог Джеймс Алан Фокс надав генеральному прокурору США звіт, у якому змалював страшні подробиці прогнозованого сплеску вбивств, учинених підлітками. Фокс запропонував два варіанти розвитку подій — оптимістичний і песимістичний. На його думку, за оптимістичного сценарію протягом наступного десятиріччя кількість умисних убивств, скоєних підлітками, мала зрости ще на 15 %; за песимістичного ж сценарію цей показник мав бути більш ніж удвічі вищим. Він стверджував: «Наступна хвиля злочинності буде такою жахливою, що середина 90-х здасться старими добрими часами»3.

Інші кримінологи, політологи й прогнозисти із суміжних наукових галузей окреслювали не менш страхітливе майбутнє, з-поміж них був і президент Клінтон. «Ми усвідомлюємо, що маємо у своєму розпорядженні близько шести років, щоб побороти цю підліткову злочинність, — заявив Клінтон. — Інакше нашій країні судилося жити в хаосі. А мої наступники не виголошуватимуть промов про чудесні перспективи світової економіки, а перейматимуться проблемами людей на вулицях наших міст, аби ті люди могли хоч якось звести кінці з кінцями»4. Здавалося, злочинці неминуче візьмуть гору, і на них можна було робити безпрограшні ставки.

Та раптом рівень злочинності, замість ставати дедалі вищим, вищим і вищим, несподівано почав падати — дедалі нижче, нижче й нижче. Таке зниження було вражаючим і спантеличувало в кількох аспектах. Воно було повсюдним: падіння показників спостерігалося в кожній категорії злочинів у кожній частині країни. Воно було напрочуд стабільним. А також воно було абсолютно неочікуваним, особливо для тих експертів, які пророкували геть протилежну тенденцію5.

Масштаби цього зворотного руху приголомшували. Показник убивств, скоєних підлітками, замість того щоб зрости на п’ятнадцять чи навіть на сто відсотків, як застерігав Джеймс Алан Фокс, протягом п’яти років знизився більш ніж на п’ятдесят відсотків. Станом на 2000-й рік загальний показник смертності в результаті вбивств у Сполучених Штатах впав до свого найнижчого рівня за тридцять п’ять років. Схоже падіння відбулося також у сфері практично кожної категорії злочинності: від умисного нанесення тілесних ушкоджень до викрадення автомобілів.

Експерти, не спромігшись передбачити такого спаду (який насправді розпочався вже тоді, коли вони робили свої моторошні прогнози), тепер поквапилися пояснити його. Більшість їхніх гіпотез мали бездоганно логічний вигляд. Значне покращення економічної ситуації в буремні 1990-ті допомогло зупинити й повернути навспак хвилю злочинності, сказали вони. Цьому посприяло й поширення законів, які обмежували продаж вогнепальної зброї, додали вони. І ще до зниження рівня злочинності спричинилися нові стратегії поліції, впроваджені в Нью-Йорку, де кількість убивств упала з 2262 у 1990 році до 540 в 2005, згадали вони.

Ці гіпотези звучали не лише логічно — вони звучали ще й оптимістично, бо репрезентували спад рівня злочинності як результат цілеспрямованої роботи держави. Виявилося, що весь цей страшний час ми просто мали напохваті сили й засоби для того, щоб зупинити злочинців: це було обмеження продажу вогнепальної зброї, розумна тактика поліції та створення високооплачуваних робочих місць. І зрозуміло, якщо наступного разу, не дай Боже, злочинність знову розгуляється, держава знову зможе всі ці сили й засоби застосувати ще раз.

Означені гіпотези безперешкодно промандрували з язиків експертів до вух журналістів, а звідти — у свідомість пересічних громадян. І невдовзі стали загальноприйнятими усталеними переконаннями.

Проте була одна-єдина проблема. Ці переконання були хибними.

Був іще один чинник, який справді значною мірою посприяв гігантському обвалу рівня злочинності в 1990-х роках. Цей чинник сформувався на двадцять років раніше і стосувався однієї молодої мешканки Далласа на ім’я Норма Маккорві6.

Норма Маккорві, наче казковий метелик, чий помах крил на одному континенті призводить до бурі на іншому, різко змінила хід подій, не маючи щодо того жодного наміру. Усе, чого вона хотіла, — це зробити аборт. Норма була бідною, неосвіченою й некваліфікованою двадцятиоднорічною алкоголічкою й наркоманкою, яка раніше вже встигла віддати в притулок двох своїх дітей, і тепер, 1970 року, виявила, що завагітніла знову. Але в ті часи в Техасі, як і в усіх, за невеликим винятком, штатах, аборти були поза законом. Та за проблему Маккорві взялися люди значно впливовіші за неї. Вони зробили цю жінку головним позивачем у колективному позові, спрямованому на легалізацію абортів. Відповідачем був Генрі Вейд, прокурор округу Даллас. Кінець кінцем справа потрапила до Верховного суду Сполучених Штатів, і на той момент Маккорві вже фігурувала під вигаданим ім’ям Джейн Роу. Двадцять другого січня 1973 року суд виніс постанову на користь міс Роу, що уможливило легалізацію абортів на всій території Сполучених Штатів. Звісно, на той час міс Маккорві/Роу було вже запізно робити аборт. Вона народила дитину й знову віддала її під опіку до того часу, поки не знайдуться охочі прийомні батьки. (Через багато років ця жінка зречеться своїх поглядів стосовно легалізації абортів і стане активісткою із захисту «права на життя»).

Тож яким чином справа «Роу проти Вейда» через двадцять років спричинилася до найбільшого в історії офіційно задокументованого спаду рівня злочинності?

Коли йдеться про злочинність, то виявляється, що не всі діти народжуються рівними. Аж ніяк. Дослідження, здійснювані протягом десятиріч, засвідчили, що дитина, народжена в проблемній сім’ї, має значно більше шансів стати злочинцем, аніж інші