Читати книгу - "Віннету І"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Куди поділися дикі стада мустангів, з яких червоношкірі раніше брали своїх скакунів? Де можна побачити буйволів, які раніше годували мільйони індіанців у прерії[3]? Чим індіанці живляться сьогодні? Борошном і м’ясом, яке їм постачають? Та вони їли б, якби в цьому борошні не траплялося часто-густо гіпсу та іншого «добра». Здебільшого це борошно просто неїстівне. А якщо котромусь племені обіцяють сотню «особливо тлустих» волів, то дорогою вони обов’язково «перетворяться» на дві-три старі висхлі корови, від яких годі буде відгризти бодай шматочок. А хіба можуть червоношкірі сподіватися на врожай, коли їх, безправних, постійно женуть геть і не дають ніде осісти?
Якими гордими і вродливими були червоношкірі раніше, коли мчали через савану, а попереду маяли гриви їхніх мустангів, і якими злиденними й жалюгідними видаються вони тепер у лахмітті, яким ледь можна прикрити тіло! Вони, які колись безстрашно кидалися на велетенських ведмедів із ножами і томагавками, а тепер хіба прокрадаються по закутках, ніби боягузливі пси, і жалібно, мов жебраки, випрошують шматочок м’яса або й крадуть його!
Так, вони перетворилися на хворих, на вмирущих людей, і ми співчутливо збираємося довкола їхнього смертного ложа, щоби затулити мерцям очі. Коли хтось опиняється на порозі смерті — це серйозно, але ще серйознішим усе стає, коли вимирання загрожує цілій расі. Тут виникає чимало питань і насамперед таке: чого могла б досягнути ця раса, якби їй дали час і простір, а також можливості розвинути свої внутрішні й зовнішні сили та здібності? Які унікальні знання втратить людство разом із цим знищеним народом? Цей умирущий не пристосувався до шляху розвитку, яким пішло його оточення, бо він був особистістю. Але хіба за це його слід неодмінно знищувати, хіба не можна його врятувати? Бізонам, аби ті не вимерли, належиться місце у Національному парку штату Вайóмінґ[4]. Чому ж не можна запропонувати колишньому господареві цієї землі місце, де він міг би жити й духовно рости?
Але чи зарадять такі питання перед лицем невідворотної смерті? Хіба доцільно докоряти там, де вже нічим не допоможеш? Я можу тільки нарікати, але нічого не здатен змінити, можу лише сумувати, але не поверну до життя жодного покійника. Я? Так, я! Я пізнав червоношкірих за роки, які провів разом із ними, а серед багатьох пізнав і одного, який залишається в моєму серці світлим, високим, чудовим спогадом і досі живе у моїх думках. Найкращий, найвірніший, з усіх моїх друзів найбільше здатний до самопожертви, він був справжнім представником своєї раси, і так само, як зникала вона, загинув і він, його забрала з життя випущена ворогом убивця-куля. Я любив його, як не любив більше жодну іншу людину, я люблю й досі цей вимираючий народ, чиїм найшляхетнішим сином він був. Я б віддав власне життя, щоби зберегти його життя, так само, як він сотні разів жертвував собою задля мене. Але мені не судилося віддячити йому. Він загинув у момент, коли, як завжди, рятував своїх друзів. Але він помер тільки тілом, а тут, на цих сторінках, житиме далі, як живе у моїй душі, він, Віннету, великий вождь апачів[5]. Саме йому я хочу поставити тут заслужений пам’ятник. А якщо читач, який зазирне сюди своїм духовним оком, складе собі правдиву думку про народ, чиїм відображенням є мій герой, то це і буде моєю найбільшою винагородою.
Карл Май
Радебойль, 1892 рік
ҐрінгорнЛюбий читачу, чи знаєш ти, що означає слово «ґрінгорн»[6]? Це надзвичайно образливе і принизливе слово для кожного, кого так називають!
Ґрінгорн — це людина, яка ще зелена, тобто недосвідчений новачок, який нічого не знає і змушений дуже сторожко поводитися зі своїми ріжками, якщо хоче уникнути небезпеки наразитися ними на щось неприємне.
Ґрінгорн — це той, хто не встає зі свого стільця, щоби дати місце жінці; той, хто вітається з господарем дому раніше, ніж віддає поклін господині та доньці; той, хто не вміє правильно заряджати рушницю і запихає спершу клейтух, потім кулю, а вже аж тоді сипле порох. Ґрінгорн або взагалі не знає англійської, або ж його англійська занадто книжна і штучна. Англійська, якою розмовляють янкі, не кажучи вже про місцеві діалекти, — це для нього жахіття. Ці мови не вкладаються йому в голові, і язик його не повертається вимовляти такі слова. Ґрінгорн вважає ракуна опосумом[7], а вродливу мулатку — метискою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету І», після закриття браузера.