Читати книгу - "Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків"

Домовичок потягнув носом і відчув пахощі вишень та абрикосів. Вони долинали від череватої пляшечки з помаранчевою водичкою, тож Кося вирішив: «Напевне, це узвар. От зараз покуштую!»

Схопивши пляшечку, він відкрутив кришку і заповзявся витягати корок. Проте корок вперто сидів на місці. Спересердя малий угатив по ньому долонькою — аж тут… у його пичку порснув духмяний водограй.

— Тьху-у!!! — облизавши вуста, скривився домовичок. — Воно гірке! І пече! А-а-а-ачхи!!! Пчих! Кахи, кахи, кахи!..

Чхаючи й кахикаючи, Кося скотився з полиці додолу. І знову чхнув від усієї душі, аж пил здійнявся з-попід шафи. Кося був певен, що він розвіється, як будь-який пил. Проте порохнява здійнялася вище, випустила ноги й руки, покрутила довбешкою — і зареготала!

— Гей-гей! Дякую, що визволив мене з-попід шафи!

— Я… Я нікого не визволяв… — пробелькотів домовичок.

— Як так — не визволяв? — здивувалася хмара. — Ти ж пробрався у замкнену шафу, ге? І відкоркував чужу пляшечку з невідомим зіллям, еге ж? А що це означає? Що ти навмисне мене потурбував!

— Та я ж гадав, там смачний узвар! Іди геть!!!

— Куди?! — розвела руками хмара. — Я ж Поро­ховик! Я вже сто років тут живу! Але ти можеш наздогнати мене й перемогти. — Із цими словами Пороховик гайнув ген попід стелю і закружляв кімнатою.

— Ге-е-еть! Стер-р-режися! — войовничо вигукнув домовичок, вимахуючи ганчіркою, що трапилася під злу руку.

Пороховик зареготав іще гучніше й заповзявся кепкувати з Косі. Підлетів якнайближче, покрутився — а тоді вислизнув із-перед його носа.

Розпалений, Кося гайнув за капосником навздогін. Стриб­нув на диван, із дивана перескочив на стіл, зі стола — на шафу, а звідти знову на стіл… І тут трапилася халепа! Виявляється, на столі стояла ваза. Проте Кося так захопився, що не помітив її й зачепив мимохідь. І далі помчав. А ваза впала на долівку й розлетілася на друзки…

— Ет… — у відчаї пробурмотів домовичок. — Мені гаплик! Треба чимшвидше впоратися з Пороховиком і хутенько все прибрати!

Він знову замахнувся на хмарину, що вихилялася понад ним. Та Пороховикові було байдуже. Покружлявши коло люстри, він знагла шугнув додолу. Назирці за ним стрибнув і Кося — аж раптом…

— Мітла б тебе вхопила! — болісно скривився домовичок і застрибав на одній ніжці.

У його п’ятку щось устромилося! Тож Кося поквапився витягти оте щось — і побачив у пучках черепок від вази. Тоді він мерщій поплескав у долоньки, і невдовзі до кімнати на совку в’їхав віник. Ляснувши малого по дупці, віник заходився згрібати розкидані друзки.

— Слід було відразу мене гукати, а не мітлу, — буркотів він. — Коли вже розтрощив, то завдай собі клопоту прибрати! А взагалі, гасаючи, тримай очі розплющеними! А ліпше не гасай…

Не припиняючи бубоніти, віник виштовхав совок із кімнати.

Кося замислився. «Гм… Як же вколошкати Пороховика?..» Той-таки час із кутка на нього зиркнула дивна штука, схожа на велетенське яйце, та ще й із хоботом, як у слона…

— Порохотяг! — зрадів домовичок. — Він допоможе!

Кося обійшов порохотяг і завмер. Він гадки не мав, як упоратися з химерним «звіром». Єдине, що спало йому на думку, — усістися верхи, мов на коняку, і схопитися за хобот…

Злапавши кінчик шланга і притиснувши його до грудей, домовичок поліз на сіру «спину». Та варто було йому видряпатись, як під ним щось клацнуло. Тієї самої миті порохотяг ревнув, наче скажений бегемот, і став засмоктувати домовичка хоботом! Кося спробував віджбурнути шланг, але той потягнув дужче, зірвавши вершника з його місця.

Нездоланна сила протягнула домовичка крізь увесь хобот, а тоді порохотяг здригнувся, видавши огидне «кум». Кося впав носом у м’який, сірий пил. Йому знову закортіло розічхатися, проте чудовисько роззявило пащеку й вивергнуло його назовні.

Тихенько скімлячи, домовичок підвівся. По­чав обтрушуватись… І став як стій із роззявленим ротом. Замість порохо­тяга перед ним височів слон! Сірий, із хоботом та хвостом. Хіба менший за решту слонів.

— Т-ти х-хто? С-слоненя? — затинаючись, запитав Кося.

— У-у-у… — засурмив звір, випростуючи хобота. — При­пустімо. Та вже певно не коняка, тож не треба мене сідлати!

І обійматися з моїм хоботом також не раджу. Мені довелося ковтнути тебе, а я домовиками не харчуюся. Єдина моя їжа — це пил, і саме на нього я полюю!

— Я ж бо хотів Пороховика спіймати… — почав виправдовуватися Кося. — Хотів, аби ти його вловив…

— Тоді слід узяти мій хобот якнайвище, — повідомив «слон». — Затим скерувати на ціль. А вже потім натиснути кнопку на моїй спині. Пальцем, а не дупою! Зрозуміло?

— Еге ж, — кивнув домовичок, з осторогою торкаючись того місця, де м’який хобот з’єднувався з твердою трубкою.

— Та облиш, — пхинькнув звір. — Зараз я покажу, як пра­цюють професіонали!

Ревнувши, «слон» націлив хобота на люстру, де влаштувався По­роховик. Той відчув халепу і спро­бував ушитися, та було