Читати книгу - "Айвенго"

чи не більше, ніж їхній одяг. Обличчя раба, чи то пак кріпака-свинаря, було похмурим і сумним; з його зажуреної та похиленої постаті можна було подумати, що він до всього байдужий, майже апатичний, проте вогонь, що іноді спалахував у його червонуватих очах, вказував на те, що під зовнішньою байдужістю ховалося усвідомлення свого пригнобленого стану й готовність до опору. Зовнішність Вамби, навпаки, свідчила про властиву людям такого ґатунку неуважливу цікавість, граничну непосидючість і рухливість, а також цілковиту вдоволеність своїм становищем і своєю зовнішністю. Ці двоє вели бесіду на англосаксонському діалекті, яким у ті часи розмовляли в Англії всі нижчі стани, за винятком норманських воїнів і найближчого почту феодальних можновладців. Однак наводити їхню розмову в оригіналі було б даремним для читача, не знайомого з цим діалектом, отож ми дозволимо собі подати її в дослівному перекладі.

— Святий Вітольде, побий ти цих чортових свиней! — пробурчав свинар після марних спроб зібрати розпорошену череду пронизливими звуками рога. Свині відповідали на його заклик не менш мелодійним рохканням, однак анітрохи не поспішали попрощатися з розкішним частуванням з букових горіхів і жолудів або полишити багнисті береги струмка, де частина череди, розтягнувшись та зарившись у бруд, лежала, не зважаючи на заклики чередника.

— Побий їх, святий Вітольде! Хай мені грець, якщо до ночі двоногий вовк не заріже двох-трьох свиней. Сюди, Ікланю! Агов, Іклань! — заволав він на весь голос до волохатого собацюри, чи то дога, чи то хорта, чи то покруча хорта з шотландською вівчаркою. Собака, накульгуючи, бігав навкруги й, здавалося, хотів допомогти своєму господареві зібрати непокірну череду. Але чи то не розуміючи знаків, які подавав свинар, чи то забувши про свої обов'язки, чи навмисне, пес розганяв свиней урізнобіч, посилюючи лихо, яке він начебто мав намір виправити.

— Бодай тобі дідько вибив зуби! — бурмотав Гурт. — Бодай би пропав цей наглядач королівського лісу! Стриже пазурі нашим собакам, а потім вони ні на що не годяться. Будь другом, Вамбо, допоможи. Зайди з того боку пагорба й пужни їх звідтіля. За вітром вони самі підуть додому, як ягнята.

— Правду кажучи, — сказав Вамба, не рушаючи з місця, — я вже встиг порадитися з цього приводу зі своїми ногами, і вони вирішили, що тягати моє гарне вбрання по трясовині було б ворожим актом проти моєї величності й королівського вбрання. А тому, Гурте, от що я скажу тобі: поклич-но Ікланя, а череду нехай спіткає її доля. Чи тобі не байдуже, зустрінуться твої свині з загоном солдатів, чи зі зграєю розбійників, чи з мандрівними прочанами! Адже до ранку свині однаково перетворяться на норманів, і притому тобі ж на радість і полегшення.

— Як же так — свині, мені на радість і полегшення, перетворяться на норманів? — запитав Гурт. — Ну ж бо, поясни. Голова в мене зараз не варить, а на думці лише злість, тож мені не до загадок.

— Ну, як називаються ці тварини, що рохкають і дибають на чотирьох ногах? — запитав Вамба.

— Свині, дурню, свині, — відповів пастух. — Це всякому недоумкові відомо.

— Правильно, "swine" — саксонське слово. А от як ти назвеш свиню, коли вона зарізана, оббілована, порубана на кавалки й повішена за ноги, наче зрадник?

— Туша, — відповів свинар.

— Дуже радий, що й це відомо всякому дурневі, — зауважив Вамба. — A "touche", здається, має нормано-французький корінь. Виходить, поки свиня жива й за нею наглядає саксонський раб, то називають її по-саксонському; але вона стає норманом, щойно потрапляє до панського палацу і з'являється на бенкеті у знатних осіб. Що ти на це скажеш, друже мій Гурте?

— Правду мовиш, друже Вамбо. Не знаю лише, як ця правда потрапила у твою дурну голову.

— А ти послухай, що я тобі ще скажу, — вів далі Вамба в тому ж дусі. — От, наприклад, старий наш олдерменський[5] віл: поки його пасуть такі раби, як ти, він носить своє саксонське прізвисько "veal", коли ж він опиняється перед знатним паном, віл стає полум'яним і люб'язним французьким мсьє де Туром. У такий же спосіб і ягня стає маркізом де Мутоном: поки за ним потрібно доглядати — то сакс, але коли воно потрібне для насолоди — йому дають норманську назву.

— Клянуся святим Дунстаном, — відповів Гурт, — ти кажеш правду, хоч вона й гірка. Нам залишилося тільки повітря, щоб дихати, та і його не забрали тільки тому, що інакше ми не виконали б роботу, завдану на наші плечі. Що смачніше та масніше, те до їхнього столу; жінок найкрасивіших — на їхні ложа; найкращі й найхоробріші з нас повинні служити у чужоземних військах і встеляти своїми кістками далекі краї, а тут мало хто залишається, та й ті не мають ані снаги, ані охоти захищати бідолашних саксів. Дай Боже здоров'я нашому господареві Седрику за те, що він обстояв нас, як личить мужньому воїнові; от лише днями прибуде в нашу сторону Реджинальд Фрон де Беф, тоді й побачимо, чого вартують усі клопоти Седрика… Сюди, сюди! — загукав він раптом, знову підвищуючи голос. — Ось так, гарненько їх, Ікланю! Молодець, усіх зібрав докупи.

— Гурте, — сказав блазень, — з усього видно, що ти вважаєш мене дурнем, інакше не пхав би голову в петлю. Адже варто мені натякнути Реджинальду Фрон де Бефу або Філіпу де Мальвуазену, що ти лаєш норманів, умить тебе підвісять на одному з цих дерев. От і гойдатимешся для остраху всім, хто надумає паплюжити знатних панів.

— Дідько! Невже ти здатен мене виказати? Сам же підбурював мене на такі слова! — вигукнув Гурт.

— Виказати тебе? Ні, — мовив блазень, — так роблять розумні люди, де вже мені, дурневі… Але тихіше… — перервав він сам себе, прислухаючись до кінського тупоту, що розлунював уже досить виразно. — Хто це до нас їде?

— А тобі не байдуже, хто там їде? — запитав Гурт, який встиг тим часом зібрати всю череду та гнав її вздовж похмурої просіки.

—