Читати книгу - "Неприємності у "Раю""

Пересвідчившись, що кілька рослих чоловіків ненав‘язливо доглядає, щоб його доручення виконувалися, Кроне вирушив слідом за власницею борделю. Вони перейшли до невеличкого, затишного салону, зупинилися напроти дівчини, яка розпачливо рюмсала в обіймах двох подруг.

-- К'яро, кохана, -- мадам Летиція лагідно погладила щоку молодої красуні з дещо орієнтальною вродою. – Розкажи пану полковнику, що трапилося.

К‘яра безпорадно похитала головою, почала спазматично хапати повітря. Тоді показала на двері, що вели вглиб будинку.

-- Це тут? – запитав грубо офіцер.

-- Ні, трохи далі, в кінці коридору, в одному з господарських приміщень, -- пояснила старша пані, нервово стискаючи шаль.

-- Ви там були?

-- Так! – перебила вона його різко. – І вперше в житті я рада, що недобачаю…

Кроне рішучим кроком рушив вперед, дуло пістолета направив вниз, однак напружені плечі офіцера свідчили, що він будь-якої миті готовий вистрілити.

В ніздрі вдарив запах лаку для підлоги, в “Раю” явно дбали про чистоту, після цього він почув запах крові, який асоціювався в нього з бойнею.

-- Залишайся на місці! – наказав, не повертаючись.

Кроне почув легкий шелест босих ніг Юстини – отже дівчина повернулася в салон. Напіввідчинені двері й пляма, яку було чудово видно на дубовій підлозі натурального кольору, свідчили, що він прибув на місце. Полковник обережно заглянув всередину, ковзнув поглядом по заповнених провіантом полицях, ковбасах і шинках, що звисали зі стелі, тихо вилаявся, побачивши фігуру, яка легко гойдалася, мабуть, зачеплена заплаканою К‘ярою. Сліди жіночих туфель відбиті в густій, червоно-бурій в світлі невеликої, електричної лампочки калюжі підтверджували цю тезу. І незаперечно доводили, що будь-які сліди, які можливо, залишив тут вбивця, були повністю затоптані. Труп зачеплений за солідний гак, який використовували для підвішування свинячих тушок, повільно крутився навколо своєї осі, одночасно описуючи кола з щораз меншим радіусом, огидним жестом розштовхуючи м‘ясні вироби, що висіли навколо нього. Залите кров‘ю обличчя підвішеного головою вниз, наполовину випотрошеного чоловіка, нагадувало якусь диявольсько-демонічну маску. Його стан, краще за будь-яку маску, повністю виключав ідентифікацію.

Кроне присів, намагаючись не вступити в липку рідину. Насупив брови, оцінюючи, фіксуючи тип ран отриманих небіжчиком. Вони були… дивними. Вбивця розпоров живіт своєї жертви – неподалік лежав забарвлений в червоний колір чи то багнет, чи то ніж – однак не було чути характерного при випотрошенні смороду фекалій. Очевидно лезо, чи то випадково, чи навмисне не заділо кишок.

Йоган обережно встав і вийшов з приміщення, поштовхом ліктя зачиняючи двері. Це була робота для поліції.

***

Кроне спостерігав як Юстина м‘якими, сповненими грації рухами наливає чай і відчував легкий жаль. Коли під час операції проти німецького шпигуна він натрапив на скандальний щоденник однієї з дівчат з “Раю” і знищив його на очах мадам Летиції – та запропонувала йому на знак подяки одну зі своїх підопічних. На рік. З того часу минуло ледь два місяці, однак скидалося на те, що саме сьогодні остаточно закінчиться його знайомство з Юстиною. Офіцер здогадувався, навіщо його запросили в апартаменти власниці борделю, і не збирався виконувати її очікувань. Хай там що.

Досконало виконуючи роль партнерки, ледь не дружини, дівчина перейшла за спину Кроне, поклала руку йому на плече, стоячи перед бордель-мамою, яка спокійно попивала каву, вона сповіщала на чиєму боці стане під час дискусії, чи сварки, яка от-от розпочнеться. Юстина не була дурною, таких до “Раю” не приймали. Звичайно, це було тільки грою, дорогою ілюзією, однією з багатьох, які пропонували в цьому місці, як додаток до охочих, жіночих тіл.

Нарешті мадам Летиція підвела погляд, поглянула на офіцера, що сидів з затятим обличчям.

-- Здогадуєтеся, про що я збираюся попросити? – запитала з легкою іронією в голосі.

-- Ще б пак, -- буркнув “двієчник”.

-- Я так розумію, Ви відмовляєте мені?

Якби не факт, що їх привело сюди брутальне вбивство, Кроне готовий був присягнути, що побачив у змучених, дещо підпухлих очах грайливий блиск.

-- Правильно розумієте.

Офіцер не розвинув свою думку, він не збирався нічого полегшувати власниці борделю. Невідомим чином мадам Летиція передала якийсь сигнал Юстині, бо та раптом сіла прямо на килим біля нього, доторкнулася до його руки.

-- Незалежно від твого рішення, наша умова залишається в силі, -- повідомила вона з поважним виразом обличчя. – Унікальність “Раю” базується на двох правилах: вибрана тобою жінка дійсно твоя і тільки твоя на передбачений контрактом час і завжди, абсолютно в усіх випадках вона на твоєму боці, якщо ти маєш рацію. Якщо моя… опікунка вирішить з помсти скоротити контракт, тим самим позбудеться права розпоряджатися моєю особою.

Кроне недовірливо кашлянув, але в дискусію не вступив.

-- Все, що я щойно сказала – правда, -- запевнила його дівчина. – Саме тому клієнти “Раю” платять запаморочливі суми за наші послуги.

-- Запаморочливі? – він ліниво підняв брови.

-- Це конфіденційна інформація, -- сказала швидко мадам Летиція. – Вас не стосується.

-- А хоч приблизно? – вперто, хоча й з поблажливою посмішкою на обличчі, поцікавився офіцер.

-- Залежить від соціального і фінансового статусу клієнта, а також від того, яку дівчину він обере, деякі з нас популярніші за інших, -- пояснила Юстина. – Наприклад, я…

-- Ти не можеш… -- обірвала її роздратовано мадам Летиція.

Вона не закінчила речення, тоді, змирившись, махнула рукою, згорбилася над чашкою.

-- Мій попередній клієнт платив п’ятсот злотих за зустріч, -- продовжила, ніби нічого не трапилося дівчина.

Кроне кинув не неї недовірливий погляд – п‘ятсот злотих становило місячну платню полковника. Юстина з посмішкою на вустах легко знизала плечима,