Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

Вітмен позіхнув.

— Ви викликали мене розмовляти про справи чи…

Колекціонер вказав на портрет над каміном із віндзорського каменю. Чорно-біле фотографічне зображення чоловіка років за сорок, із маленькими вухами й добрими мудрими очима. Решта обличчя ховалася під бакенбардами й бородою. В руці він тримав білий циліндр, у пальцях другої руки тліла цигарка.

— Упізнаєте цю людину, містере Вітмен?

Вітмен запустив пальці в бороду.

— Це Оґюстен Секюлер, чи не так? Французький винахідник.

Батько Алекса Вітмена, торговець кіносувенірами в часи, коли це ще не було професією, тримав у вітальні фотографію Секюлера. Ні дружининої, ні синової фотографії батько не мав, проте мав портрети братів Люм’єрів, Томаса Альви Едісона та Едварда Майбриджа[1].

— Звісно, — сказав Вітмен. — Секюлер вважається першим, хто записав рухомі зображення на плівку. Фактично «Сцена в садах на Принцес-стрит» вважається першим рухомим фільмом. Зображення були відзняті в 1888 році в Единбурзі, у Шотландії, на кілька років раніше від робіт Едісона і братів Люм’єрів.

— Знаєте, що з ним сталося, містере Вітмен?

— Ніхто не знає. Він так і не зміг провести заплановану публічну демонстрацію, адже загадково зник із потяга в 1890-му. Його тіла й багажу так і не відшукали. Детективи трьох країн займалися його пошуками. Жодного сліду не знайшлося. Гадаю, на час зникнення він прямував потягом на Париж[2].

— Так і було, — сказав Вальдано, усе не відводячи погляду від очей Секюлера. — Він відвідував брата в Діжоні. Планував зустрітися з друзями в Парижі, перш ніж попрямувати далі до Нью-Йорка на час запланованої експозиції. Це мала бути перша публічна демонстрація рухомих зображень.

— Але Секюлер так і не прибув до Парижа. Насправді його більше ніколи не бачили. Схоже, що Гічкок початку сторіччя потрапив у біду.

— Це ваша парафія, — сказав Вальдано. — Ви бачили щось із його робіт?

— Я бачив «Сцену в садах на Принцес-стрит», — всміхнувся Вітмен. — Усі дві секунди.

Він зручніше вмостився в кріслі.

— Каталоги стверджують, що серед його вцілілих робіт також є «Рух транспорту через Південний міст», «Людина, що виходить з-за рогу» і «Акордеоніст».

Вальдано знову глянув на нього з тією-таки змовницькою посмішкою.

— Це не зовсім так.

— Так сказано в каталогах.

— Звісно, ваші джерела поінформовані, та навряд чи точні.

Він витягнув зі столу одну з шухляд і дістав два аркуші, які простягнув Вітмену.

— Нещодавно я придбав це в одного книгаря, який облаштувався в Нью-Йорку.

Ніби прочитавши думки Вітмена, він додав:

— Листи Карлайла Істроу другові.

— Карлайла Істроу? Окультиста?

— Окультиста, письменника, альпініста, філософа, шахіста, художника і соціального критика, і це ще не все.

— А також чорного мага, наркомана, еротомана. Пам’ятаю його на обкладинці альбому «Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера». Він мав суттєвий вплив на багатьох музикантів, як-от Джиммі Пейджа, який придбав його колишній замок у Шотландії.

Вальдано всміхнувся.

— Він другий зліва — між Мей Вест і Шрі Юктешваром.

Одержимий розгадуванням таємниці безсмертя, Карлайл Істроу об’їхав світ, провадячи окультні ритуали, укладаючи практичні посібники з езотерики та магії (чи «магіки», як він її називав) і здобуваючи друзів серед найвидатніших митців і мислителів свого часу, включно з Оґюстеном Секюлером.

Вітмен спитав, яким чином цей лист пов’язаний із французьким винахідником.

— Дивіться самі.

Він поправив окуляри в сталевій оправі й заходився вивчати документ. Це був надрукований на парі аркушів лист із двома маленькими дірочками там, де сторінки колись були сколоті разом. Обидва аркуші вицвіли з часом, і на них були помітні легкі згини від тримання в конверті. Рядки були написані чорним чорнилом, дещо нахиленим почерком із гострими кутками та розривами. Лист датувався 16 серпня 1980 року і мав заголовок «Готель “Блю Клеридж”». Автор-окультист перекреслив заголовок і написав, вочевидь, свою тодішню адресу:

Готель «Блю Клеридж»

ххххх — нерозбірлива адреса — ххххх

16 серпня 1889 р.

Кетрін Лонґгорн

Вест-Савілль-Террас, 12

Единбург ЕН9 3DX

Велика Британія

Люба Кетрін,

Я давно передчував, що вінець моєї праці уподібниться фіналу «Аліси в Країні чудес». Але поспішаю додати: це стало поштовхом до усвідомлення мною краси життя.

Мені невідомо про Діораму, про яку ти пишеш. Моє спілкування з медіумом добігло кінця так само швидко, як і почалося, аж тут старий друг зробив мені ласку, поділившись, мабуть, найпершими рухомими картинами, які вдалося піймати на плівку. Я добре пригадую, як тривали приготування до зйомок однієї з них у садах на единбурзькій Принцес-стрит. Але інша, вигадливіша картина готується саме зараз; її назва «Séance Infernale»