Читати книгу - "Скляна, олив'яна, дерев'яна"

— Забув тобі показати, — сказав раптом Котик. — Учора прибирав у комірчині у твоєї прабабці, ось, дивися, що випало зі старовинної книжки витрат.

— Світлина, — сказала Ванда. — Ой, та це ж я!.. Але з ким? Я не знаю в нас у місті дівчинки з таким довгим волоссям… Ні, це не я. У мене немає такої сукні…

Ванда перегорнула світлину. На звороті вицвілим фіолетовим чорнилом було написано: «Віруліна і Якобіна».

— Ти знаєш такі імена? — спитав Котик.

— Віруліна — то моя мама, — сказала Ванда. — А друге — ні. Можна, я візьму цю світлину?

— Знаєш… — Котик помовчав. — Не ображайсь, але я хочу залишити її в себе. Ця довгокоса дівчина — вона така… казкова… Коли я дивлюсь на неї, прекрасні вірші народжуються в мене в голові. Раніше ніколи так добре не виходило…

— Гаразд, — мовила Ванда. — Коли ти закохався в цю Якобіну, нехай залишається тобі.

— Зараз вона вже доросла, як твоя мама, — сказав Котик зітхнувши. — І, певно, вже зовсім змінилася. Та, може, в неї є дочка… Схожа на неї.

— Хочеш, я запитаюсь у мами?

— Не треба, ти що! — зніяковів Котик. — Все одно вона живе не в нашому місті, а десь далеко. Нехай залишається мрією…

Удома Ванду зустрів запах сирних булочок і кави, отже, мама з татом уже прийшли з роботи й повечеряли.

— Неси рукавички, ми загортаємо подарунки! — гукнув з вітальні Віктор. — І хутчіш іди поглянь: я закінчив картину!

— Вандо, хочеш їсти? Тюфтельки ще гарячі, — сказала мама, а Вероніка вийшла у передпокій і прошепотіла:

— Прийшов мій наречений. Прошу, стули рота, жодних зауважень на мою адресу, особливо про колишніх наречених і колір волосся.

Ванда зітхнула. Така сестра — все одно що жодної. Хіба побалакаєш із нею про щось серйозне? Вероніка любить обговорювати лише помади, фарби для волосся і модне цього сезону взуття.

У вітальні шурхотів папір, брязкали ложечки в чашках, тріскотіли в каміні дрова — мама любить топити камін ввечері навіть улітку. Вона каже, що в їхній родині всі обожнюють дивитись на полум'я. І таки так, Ванда знає це по собі.

— Сьогодні до бабці такий скупердяй приходив, — сказала вона, запхнувши до рота сирну булочку. — Шукав сережки для нареченої…

— І що він вибрав? — спиталася мама. — Я пригадую, там є чудові смарагди.

— Нічого не вибрав, пішов до ломбарду, — сказала Ванда. — Це моя кава?

— Так, — мовила мама. — Який збіг, Альберт саме сьогодні подарував сережки Вероніці. Рожевий пластик, дуже гарненькі.

Ванда подивилась і мало не розлила каву: на дивані, поруч із її сестрою, сидів той самий скупердяй і нервово бгав серветку в руках.

— Ти принесла рукавички? — запитав тато. — У нас у родині ніхто не вміє плести, окрім Ванди, — пояснив Альбертові.

— Я… я теж не вмію, — сказав той.

Віктор гигикнув, та затулив рота рукою і зробив на обличчі пісний вираз.

— Ми з татом подаруємо прабабці кошеня, — сказала мама.

— А я подарую фарбу для волосся, — сказала Вероніка. — Сучасні жінки кажуть «ні» сивому волоссю.

— То, виходить, у тебе теж було сиве волосся?! — вигукнув Віктор. — От чому ти його пофарбувала!

— Ти фарбуєш волосся? — спитався Альберт розчаровано. — Я думав, що воно таке чорне й блискуче від природи.

— Вас, наречених, не зрозумієш, — сказала Ванда. — Карлові, навпаки, подобалося, що у Вероніки фарбоване волосся, він сам просив її фарбуватися тільки в рудий…

— В рудий? — прошепотів Альберт. — Карл? Але ж ти казала мені, що виховувалася в монастирі й до мене не знала чоловіків…

— У монастирі? — перезирнулися мама й тато.

Тато непевно закашляв, а мама хутенько запропонувала:

— Альберте, ще кави?

— Мама варить найсмачнішу каву в місті, — сказав Віктор. — Усі Веронічині наречені були в захваті.

— Ні, дякую, — мовив Альберт і підвівся. — На жаль, мушу вас залишити: згадав про невідкладну справу.

Коли за ним зачинили двері, Вероніка запитала:

— І що, він справді пожалів грошей на антикварні сережки? Але ж такий багатій.

— Тому ти з ним і зустрічалась? — запитався Віктор.

— Ні, просто в моїй колекції наречених не було хлопця на ім'я Альберт.

Західне сонце золотило виноградне листя й калюжі, які лишилися після дощу. Крізь віконні ґрати виднілося золотаво-рожеве небо. Далеко в садку гавкали собаки. Рипів тяжкий віз садівника.

Янтарина відклала золоту пряжу і встала, бо до кімнати увійшов король.

— Прядеш? — запитав він, потираючи руки.

— Мені набридло, — відповіла Янтарина. — Я хочу танцювати й розмовляти з іншими людьми.

— Розмовляти?.. — здивувався король і погладив її по голові. — Твоє волосся відростає так швидко. Альма взяла двох селянок у помічниці: вони не встигають ткати, а по парчу все надсилають. Усі хочуть носити сукні тільки з нашої парчі.

— Мені це набридло, — повторила принцеса.

— Так, так, ти хочеш розмовляти, — кивнув король. — То порозмовляймо, ти ж можеш поговорити зі своїм батьком, золотце? До королеви тебе також пускають безперешкодно. Альма і Чес завжди раді поговорити. Та й усі слуги. Що ж тобі ще треба?

— Мені потрібна подруга, — зітхнула Янтарина. — Мені потрібна музика. Я хочу сміятися й танцювати. Чес каже, що раніше до замку приїздили гості: інші королі й королеви з дітьми