Читати книгу - "Яр"

літературознавство. — 1972. — № 10. — С. 8. ">[1], адже тема козацтва — це було тоді, у 1972 році, — табу, самого П. Шелеста «били» за «ідеалізацію козацтва», а Л. Махновця за те, що в дослідженні «Григорій Сковорода» писав про знищення Катериною II «славної Запорозької Січі» каменували за саме слово «славної», адже Січ, на їхню думку, була «історичним пережитком».

А ми серед багатоголосся відгуків наведемо один — із-за океану, від дописувача журналу «Визвольний шлях» (1977, № 10): «У ті прадавні часи перед „Мечем Арея” дрожав могутній Рим разом зі своїм папою Левом, а всемогуча і віроломна Візантія падала перед ним на коліна, даючи данину, а рівночасно з тим і отруту, що — на їхній жаль — не мала успіху. Коли б ми були мали таких Гатилів більше, то сьогодні не мусили б тинятись і поневірятись, як тії сироти по цілому світу. А все це сталося завдяки ворожій пропаганді й сіянню роздору і незгоди, як тоді, у прадавні часи, так і сьогодні. Бо не ворожа сила, а наша незгода, заздрість і ненависть до свого довела наш бездольний народ до такої незавидної ситуації, коли і про африканських дикунів, бувших людоїдів т. зв. "вільний світ” знає більше і ними клопочеться, ніж про нас, які живуть в країні "Где так вольно (в гробі) дышит человек...”».

Дійсно, історія цього роману варта цілого дослідженім, на зразок праці Віталія Коваля «„Собор” і навколо „Собору”». «Проробляли» автора і в Спілці письменників, на засідати секції прози, але все «спустили на гальмах». Дмитро Міщенко як редактор твору не обмежився виступом на захист, вирішив написати ґрунтовну відсіч. А коли готувався до неї, натрапив на матеріал про антів, котрий підштовхнув створити прекрасну трилогію «Синьоока Тивер», «Лихі літа Ойкумени» і «Розплата», котра стала одним з визначних досягнень нашої історичної романістики.

А завершити розмову про славнозвісний роман необхідно словами І. Білика з післямови, що не треба соромитися гунів і скіфів, «бо все то наше, і все то — ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров'ю пам'ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів».

Через п'ять років І. Білик випустив роман «День народження Золотої рибки». Ще через п'ять років автор видав роман «Земля Королеви Мод» про пригоди міжнародної групи журналістів на крижаному континенті. А чому б і ні? Адже автор сам підводив коня Гатилу, бачив смерть Теодоріка, пробував пальцем на гостроту меч Юрія Побідника... То й роман про Антарктиду аж ніяк не був і важким — домисел і фантазія авторська допомогли.

На початку 1980-х років І. Білик приносить до видавництва Радянський письменник» роман «Похорон богів». І хоч позитивні рецензії написали В. Близнець, який нещодавно переклав «Повість минулих літ» і доктор історичних наук М. Котляр, видавництво боялося «проскрибованого» І. Білика і дало рукопис на рецензію кандидату історичних наук Г. Івакіну, який не схвалив твір до друку, а його рецензію підтвердив відділ археології Києва Інституту археології НАН України.

Що ж злякало науковців? І. Кравченко, який разом з І. Біликом працював у «Літературній Україні», досить детально передав шестирічну історію боротьби за роман, який врешті вийшов друком у 1986 р. Так, у рецензії В. Близнець зауважив, що автор пише не історію князів, «він пише історію народу, історію його самобутнього діяння, його духу і культури, його вірувань, філософських, поетичних уявлень про світ, історію боротьби наших предків проти будь-якого чужоземного втручання, за повноправний самостійний розвиток держави в колі найбільш цивілізованих народів тієї доби; таких народів, як греки, болгари, франки...». Але вразив рецензента норманський підхід автора, що зобразив своєрідне норманське іго, перебільшуючи роль норманів в історії Київської Русі. Фактично у творі І. Білик вершив суд над усіма Рюриковичами, переглянув і переосмислив «варязьку теорію», дав свою картину раннього періоду в житті східних слов'ян, починаючи від Оскола і Кия, від «покликання Рюрика і його братів на Русь і до вигнання їх з Києва Володимиром Святославичем».

Але головне — назва роману. Яких богів мають поховати слов'яни? Історична сторона твору — полеміка з усталеними поглядами: регентство Добрині (Доброчина) над Володимиром, Малуша — не лише дочка деревлянського князя Мала, але і дружина (не ключниця!) Святослава, отже, княгиня на Русі. А от релігійна сторона добре розглянута в статті М. Сороки «Язичництво і християнство в історичних романах І. Білика» («Меч Арея» і «Похорон богів») (Київ. — 2000. — № 1-2). Автор зауважив, що в першому романі тільки прояви християнства (лише два герої охрещені — Годой і Єутихій), а от у «Похороні богів» — значно більше. «Відразу зауважимо, що І. Білик із симпатією ставиться до язичництва і з антипатією — до нової релігії — християнства. Прийняття християнства показано як вимушений акт, до якого вдався Володимир і Доброчин (Добриня), виходячи насамперед із національних і станових інтересів, перспектив державного розвитку. Діяв принцип: із двох лих вибиралося менше», — пише М. Сорока. Дійсно, ці слова передають сутність твору. Він дуже точно зауважив, що язичництво є релігією національною, у якій акумульовано погляди на життя певного народу, а інша віра — інтернаціональна, що об'єднує людей на спільній світоглядній і морально-етичній основі.

І. Кравченко назвав «Похорон богів» романом-реквіємом, пронизаним мотивом прощання з тим, що було рідне й дороге і з упередженим ставленням до того, що прийде йому на зміну.

У 1989 р. у світ вийшла книжка І. Білика «Золотий Ра», за яку в 1991 р. він отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка. Своєрідним епіграфом до неї можна навести слова давньогрецького історика Геродота, який виступає як літературний персонаж твору: «Історія не має права нічого замовчувати, інакше то буде не історія, а політика. Що зможуть наступні покоління довідатися про минулі часи, коли знатимуть лише один бік справи? Історик повинен записувати все, хоча вірити всьому тому не зобов'язаний». Підзаголовком книжки стали слова «Геродотові історії у вільному переказі». Лише нещодавно «Історія» Геродота вийшла друком в українському перекладі, твір, який можна назвати науковим. А в І. Білика Геродот «вільно переказаний», український автор відштовхувався від історичного матеріалу, витворив на його основі новели і притчі. Були відібрані такі історичні епізоди, які можна було художньо інтерпретувати, створити вже художню концепцію події, надаючи їй психологічного