Читати книгу - "Гімназист і Вогняний змій"

Потім зиркнув на годинник.

Досить гуляти, не екскурсія, — подумав про себе. Пора.

— А йди-но сюди, змійко моя золотая.

Примовляючи так лагідно, незнайомець видобув із правої кишені прямокутний футляр. Вклавши кінець ліхтарика до рота, міцно стиснув губами. Відчинив футляр обережно, мовби той міг вибухнути від незграбного руху. Тримаючи його на долоні лівої руки, двома пальцями правиці взяв невеличкий предмет, підніс до світла.

Промінчик освітив скляну пробірку, старанно закорковану. Такі можна побачити в школі на уроках хімії. Чи в лабораторіях, де провадять різні хімічні досліди. Або в мультиках чи фільмах про божевільних розпатланих учених, котрі затято експериментують з різними сумішами, а ті вибухають під регіт глядачів.

Лиходій позадкував до дверей.

Жбурнув пробірку на підлогу.

Розбилася, тихо брязнувши.

За мить підлогою потекла, поповзла тоненька рудо-золота змійка.

Незнайомець знав, що зараз треба негайно забиратися геть. Але, як і попередні рази, затримався й дивився зачудовано, як змійка стає довшою, ширшою, як швидко перетворюється па Вогняного Змія. Він зголоднів, тому починає поглинати вогняною пащекою все па своєму шляху, набираючись сили й міці.

Вогонь розтікся порожньою кімнатою. Лизнув стіни, стрімко піднявся до стелі. Тепер гарячі язики працювали дружно, злагоджено. Здавалося, в Змія виросло відразу кілька голів. Ще трохи — кімнату охопило безжальне полум’я.

Стало гаряче.

Незнайомець збіг донизу, вистрибнув назовні через те саме вікно й спершу швидко пішов, а вийшовши з двору — побіг, не озираючись. За півгодини будівля палатиме, мов суха копиця сіна задушної літньої ночі. Вогонь напевне помітять раніше, він розбудить мешканців довколишніх будинків. Ось коли глупа ніч доведе перевагу. Поки люди прочухаються зі сну, поки дійде до них, поки почнуть викликати пожежних і поліцію, вогонь розгориться не на жарт. І все одно в лиходія небагато часу, аби втекти непоміченим: не більше п’ятнадцяти хвилин.

Добре розрахував.

Устиг пірнути в безпечне місце. Притулився до мурованої стіни й провів поглядом одну за одною дві пожежні машини, що промчали широкою порожньою вулицею туди, звідки лиходій щойно прийшов.

Справу зроблено.

— Флігель згорів два дні тому, — сказав низенький вусатий черевань у старому, колись дорогому замшевому пальті.

— Не згорів би, Назаре Захаровичу, аби не підпалили. Чи я не так вас зрозумів?

— Еге, Івановичу. Спалили його навмисне, — виправився Назар Шпиг.

Відставний міліціонер назвав по батькові гарно вдягненого хлопчину, який на перший погляд нічим не вирізнявся серед ровесників. Та якщо придивитесь, побачите ластовиння на лиці. Виглядало, мовби чхнула одного разу дитина біля купки дрібної тирси. Чхання здійняло хмарку, дрібки осіли па пискові, й часом могло здатися — гімназист замурзаний, не любить умиватися. Крім того, мав він на лівій щоці два маленьких неохайних шрамики, наче хтось виорав смужки крихітним плугом. У ранньому дитинстві Юрко перехворів на віспу, й бабуся вважала борозенки слідами щастя. Адже колись малі діти від віспи помирали, а ті, хто одужував, мали рясну пошарпану шкіру паличках. Юркові ж удалося відбутися не надто помітними шрамами.

Учився Юрко не в звичайній школі, а в Першій зразковій гімназії, де панували свої, особливі порядки й діяли інакші, ніж у більшості навчальних закладів, правила. Вони вимагали від учнів ходити на уроки, мов на урочисті церемонії, тож про зовнішній вигляд Юрко Туряниця дбав. Спершу не подобалося, сковувало рухи, навіть дратувало неабияк. Та з часом звик, змирився й погодився, що строгий одяг дисциплінує, навіть впливає на поведінку. Але також зрозумів: вишкіл у Першій зразковій має зворотний бік. Це про чортів, котрі завжди водяться в тихому болоті. Мало хто з тамтешніх гімназистів міг похвалитися зразковою поведінкою. Серед них були справжні шибайголови, ладні наважитися на вчинки, що навіть у світі дорослих вважалися криміналом.

Тож не дивно, що один з учнів затягнув Юрка в небезпечну пригоду. Проте, як це часто буває, хлопець, котрий придумав собі гучне прізвисько Чорна Рука, став у пригоді відставному міліцейському офіцерові, а тепер — власнику та єдиному співробітнику приватної пошукової фірми. Трапилося так, що ветерана війни звинуватили в злочинах, які він не скоїв. Серед них був найтяжчий — убивство. Воїну загрожували неправедний суд і тюремне ув’язнення за чужі гріхи. Назар Шпиг намагався врятувати його, знайшовши справжнього убивцю. І треба було, щоб у цих пошуках він познайомився з гімназистом Туряницею, та ще й на місці скоєння злочину, біля мертвого тіла.

Юрко опинився там із лихої волі Чорної Руки. Не мали щастя — помогло нещастя: завдяки тому шкідникові пан Шпиг та Юрко врятували невинну людину, розкрили замисел ворогів і не дали їм знищити щоденник Олеся Добрянського, який сто років тому пішов воювати за Україну під Крути. Воїна, нинішнього героя, назвали на його честь.

Після тієї пригоди, з якої вийшли переможцями, хоч і ризикували життями, самотній сищик та учень восьмого класу Першої зразкової гімназії швидко стали добрими друзями. Тримали свої стосунки в таємниці від усіх, крім хіба що довірених та перевірених друзів.

Зараз вони стояли у сквері, алеї якого вже вкрило жовте листя. Шпиг зустрів Юрка, коли той повертався з гімназії додому. Передав привіт від Олеся Добрянського, який збирався повертатися на Донбас. Кілька років тому він пішов воювати добровольцем, нині став волонтером. Та якби йшлося лише про привіт, Назар Шпиг подзвонив би Юркові на мобільний. Перестрів особисто, навмисне, аби показати гімназистові пласку круглу бляшанку. Колись у таких київські кондитери тримали монпансьє. Її теж дав Добрянський; у ній і була вся справа.

— Що це? — поцікавився Юрко, коли сищик показав її.

— Олеся цікавить твоя думка. Він везе у свій колишній батальйон