Читати книгу - "Небо над Іраном ясне"

        Він повернувся на батьківщину в розпал народних заворушень, зустрінутий мільйонами прихильників, очолив революцію, а після її перемоги створив державу, підказав їй вистраждані у вигнанні закони, які забезпечували народовладдя, гарантією якого став він сам.

        Повністю позбавлений примх, властивих володарям і революціонерам-переможцям, він мріяв про одне - власним прикладом і словом впливати на кожну особу так, щоб вона своїм прагненням до досконалості і знання наблизилася до Бога, і це багато в чому йому вдалося.

        Він вознісся на вершину влади, ставши духовним лідером великої і багатої країни, в якій крім нього були президент, уряд, парламент та інші відомі і нові інститути, але не змінив свого способу життя, живучи в орендованому на власні кошти скромному будиночку. Померши і віці майже дев'яносто років, він не залишив після себе жодного майна, роздарував навіть те, що залишилося від батьків. Історія відносин нашої країни з Іраном (якщо враховувати легенду про невдалий похід Дарія на скіфів, набіги козаків на перське узбережжя Каспійського моря, імперські війни за Кавказ, Туркманчайський мир і загибель Грибоєдова в Тегерані), в старовину розвивалася бурхливо. Свого часу мені хотілося написати книгу про Грибоєдова, і я збирався поїхати до Ірану, щоб розібратися в таємничих причинах його загибелі, але не поїхав, не дали виїзної візи, тому що на сторінках радянських газет замиготіли повідомлення про тамтешні "заворушення" і вперше з'явилося незнайомі назва та ім'я - аятолла Хомейні.

        Однак у 1978 році я все ж опублікував короткий нарис "В останньому завидному році" після своєї поїздки по Кавказу, простежив шлях Грибоєдова до перського кордону, описав місце зустрічі двох великих поетів - Пушкіна і знівеченого тіла російського посла в Персії, яке везли на гарбі. Згадав докір Пушкіна: "Як шкода, що Грибоєдов не залишив своїх записок! Написати його біографію було б справою його друзів, але чудові люди зникають у нас, не залишаючи по собі слідів. Ми ліниві й не допитливі…"

        Поїхати до Ірану вдалося лише тепер, але вже з іншою метою - побільше дізнатися про ще одну феноменальну особистість, виняткове явище в історії людства, богослова, революціонера і вождя, який чудово знав, що слово "феномен" в його першому значенні - це щось суб'єктивне, існуюче лише в свідомості - і протиставлене філософом Кантом "речі в собі", "нуомену" - і непідвладне пізнанню. Але крім блискучого знання філософії, починаючи з найдавнішої, аятолла Хомейні також був природженим поетом (що не дивно в країні, яка звела мавзолеї над могилами таких всесвітніх знаменитостей, як Рудакі, Фірдоусі, Хафіз, Сааді і Омар Хайям, і оточила кожен мавзолей морем запашних троянд). Це далеко не головне в його житті і діяннях, але й не останнє, якщо взяти до уваги склад його промов і послань, вміння говорити так, що його влучні слова і вирази стали, як і грибоєдовські, так і пушкінські, надбанням повсякденної народної мови. У моєму старому нарисі був натяк на те, що пізніше назвали Ісламською революцією, з якого я дозволю собі навести кілька абзаців, для мене не зайвих тут і написаних після розмови з тодішнім головою комісії Спілки письменників по іноземних справах, сходознавцем за освітою.

        -… не поїдете в Іран, - категорично сказав він. - Дякуйте за це імаму Хомейні.

        І уїдливо додав:

        - Нам нові жертви не потрібні… (Як на теперішній час Тегеран не так вже й далекий. Всього кілька годин льоту. Але бурхливі події зрушують час, збільшують відстані (підкреслено зараз - Д.Ж.), і недосяжним стає для мене Олександр Сергійович Грибоєдов, той, що сидить, схрестивши ноги і заглибившись в читання якогось паперу в кріслі… на невисокому п'єдесталі у дворі дипломатичної будівлі в іранській столиці. Його осіняє листя високих дерев, біля ніг - велика клумба, троянди квітнуть там навіть у січні, виділяючи аромат, навіваючи оманливий спокій…)

        Минуло рівно півтора століття з часу тегеранської трагедії, викликаної невиразно сплетеними англійськими підступами, ненавистю до Грибоєдова родича шаха і колишнього прем'єра Аллаяр-хана, який у той нещасливий день послав своїх людей до російської місії, щоб ті підігрівали натовп вигуками: "Пан наказав вбити російського посла…", провокаційним пострілом біля воріт посольства, злочинною бездіяльністю шаха, який до того говорив: "Хто мене визволить від цього собаки-християнина!", підбурюванням шиїтського духовенства, діями самого Олександра Сергійовича, вірного своїй клятві: "Голову мою покладу за нещасних моїх співвітчизників…" Інша епоха, інші пристрасті вирують зараз зовсім поруч з вірменською церквою в Тегерані, де в братській могилі сплять вічним сном службовці російської дипломатичної місії, які були вбиті рівно півтора століття тому.

        Я до цих пір шкодую, що не поїхав тоді в Іран і не став свідком історичних подій, які нині описані нашими іранознавцями по вже написаному, як це буду робити і я, а справжнім диханням революції від паперу не віє.

                                      * * *

        Згідно марксистсько-ленінської методики, у той час іранську революцію ставили в один ряд з усіма народними рухами проти імперіалізму. Існувала розхожа фраза, що маси не бажають жити по-старому, а верхи не здатні… Революцію ділили на етапи, під час яких вона переростала в антимонархістську, а її рушійною силою оголошувалася міська біднота, кустарі і дрібні торговці (на першому етапі, після розправи шахської армією з мирною демонстрацією в місті Кумі 9 січня 1978 року). Другий етап відраховували з 8 вересня, "чорної п'ятниці", коли на вулиці Тегерана висипали мільйони людей, а вбитих армією і таємною поліцією було хоч греблю гати, і тоді рушійною силою став пролетаріат з приєднаною до нього ліберальною інтелігенцією, який впевнено рушив до третього, переможного етапу, "незалежно від волі і бажання богословського керівництва", щоб після втечі шаха Мохаммеда Рези Пахлаві з Ірану під приводом "відпустки" в січні 1979 року настав неодмінний "тріумфальний хід революції по всій країні", змітаючи двовладдя.

        Застаріла фразеологія не могла приховати згадуваного у газетних статтях занепокоєння з приводу тих же самих "рушійних сил", оскільки сюди якось не вкладалася ні демократична спрямованість революції, ні її ідеологічна і організаційна релігійна основа. Все частіше говорили про "дрібнобуржуазний, реакційний" і навіть "репресивний щодо лівих і демократичних сил" характер революції. Протиріч було забагато.

        І все частіше згадувалося ім'я аятолли Хомейні, який до 1 лютого 1979 року жив під Парижем, але тримав руку на пульсі революції і давав вказівки і політичні гасла її керівникам - мусульманським богословам - по телефону. Богослови і революція. Поняття явно не сумісні для догматичних мізків, які при одному згадуванні релігії зазнавали дискомфорту.

        Весь світ облетіли телевізійні кадри