Читати книгу - "Дванадцять китайців і жінка"

— Будьте тут, — звелів і вийшов у приймальню.

Пола сиділа перед друкарською машинкою, склавши руки на колінах. Побачивши його, запитально звела очі.

— Натягай капелюшка і чимдуж мчи з цією крихіткою в готель «Балтимор». Зніми для неї номер і накажи зачинитися там. Візьми ось ці гроші, та, щойно поселиш її, поклади їх у банк. Дізнайся про цю даму все, що зможеш. І запевни, що я подбаю про неї. Переконай її, що вона — у надійних руках, і трохи підсолоди це — ну, ти вмієш. Бідолаха дуже нервується і справді у біді, тому й потребує твоєї материнської опіки.

Феннер повернувся в контору.

— Як вас звати? — запитав відвідувачку.

Вона стиснула пальці.

— Заберіть мене звідси, — попросила.

Феннер поклав їй руку на плече.

— Пройдете з моєю секретаркою у безпечне місце. Вона потурбується про вас. Один чоловік дуже цікавиться вами — я займуся ним. То як вас звати?

— Мерієн Дейлі, — відповіла жінка й, ковтнувши слину, швидко продовжила: — Куди мене відсилаєте?

Увійшла Пола, на ходу натягуючи рукавички. Феннер кивнув Мерієн:

— Ідіть за міс Доулен. Але вийдіть із чорного входу. З вами тепер усе буде гаразд. Нічого не бійтеся.

Мерієн Дейлі сором'язливо всміхнулася.

— Я рада, що прийшла саме до вас, — сказала вона Феннеру. — Розумієте, у мене великі неприємності. Так само, як і в моєї сестри. І що в неї може бути спільного з дванадцятьма китайцями?

Феннер надув щоки та зробив очі-щілинки, зобразивши китайця.

— Погляньте-но на мене, — сказав, проводжаючи її до дверей. — Можливо, їй подобаються китайці. Деяким людям вони справді подобаються. Не беріть до голови нічого поганого! До зустрічі увечері.

Феннер вийшов у коридор і провів Полу та Мерієн до ліфта. Коли кабіна зачинилась і вони зникли з поля зору, він побрів у контору, легенько причинив за собою двері й підійшов до стола. Висунувши верхню шухляду, дістав звідти поліцейський револьвер 38-го калібру. Мав дивні передчуття, тож, поклавши зброю у внутрішню кишеню піджака, сів, звично заклав ноги на стіл і заплющив очі. Сидів так хвилин з десять, і в його голові нуртували різні версії. Три факти зацікавили Феннера. Шість тисяч доларів, смуги на спині дівчини і дванадцять китайців. Чому такий великий завдаток? Чому вона просто не сказала йому, що хтось її побив — замість того, щоб роздягатися? Чому говорила саме про дванадцять китайців? Чому не пояснила, що в неї спільного з китайцями?

І чому саме дванадцять?

Він неспокійно пововтузився у кріслі. А ще цей чоловік телефоном. Чи, може, вона й справді втекла з божевільні? Щодо цього він сумнівався. Була дуже налякана, це правда, але виглядала цілком нормальною. Розплющивши очі, Феннер поглянув на маленький хромований годинник на столі. Жінки пішли дванадцять хвилин тому. Скільки часу знадобиться тому чоловікові, щоби приїхати сюди?

Отак розмірковуючи, Феннер зрозумів, що не може зосередитися, бо його увагу відволікав якийсь свист у коридорі. Роздратовано смикнувшись, спробував знову сконцентруватися на проблемі.

То хто ж така Мерієн Дейлі? Вочевидь, це багата дівчина, яка належить до вищих верств суспільства. Її одяг коштує купу грошей. Хоч би цей тип у коридорі перестав свистіти! І що це, в біса, за мелодія? Феннер прислухався. І поступово почав відбивати пальцями по столу такт сумного мотиву «Хлої» — популярної на той час пісеньки.

Однак мотив продовжував переслідувати його, тож Феннер припинив повторювати ритм та прислухався до низького звуку, що продовжував лунати. А за мить похолов, бо він з однаковою частотою та гучністю звучав уже коло його дверей — неначе той, хто свистів, навмисно хотів привернути увагу.

Феннер безшумно прибрав ноги зі столу й обережно відкотився від нього. Скорботна мелодія тривала. Засунувши у внутрішню кишеню піджака руку, намацав рукоятку револьвера. Хоча вхід у його кабінет був лише один — через приймальню, позаду Феннер мав запасний вихід, зазвичай зачинений, що вів до чорного входу в будинок. І свист лунав саме звідти.

Феннер тихо підійшов до дверей і повернув ключ у замку, дбаючи про те, щоб його тінь не відбилася в коридорчику навпроти. Легенько торкнувся ручки й поволі прочинив двері. Свист умить обірвався. Вийшовши у коридор, господар роззирнувся. Там нікого не було. Він швидко пройшов до сходів і зиркнув униз. Нікого. Потім попрямував до кінця коридору і поглянув униз із інших сходів. Також нікого.

Насунувши капелюха мало не на носа, прислухався. Звіддалік вчувалися шум із вулиці, жалібний скрегіт ліфтів, що підіймалися й спускалися, та звичне цокання великого годинника над головою. Феннер повільно повернувся у контору і став там у дверях. Нерви його були напружені. Коли він зайшов і зачинив двері, свист відновився.

Тоді Феннер вийшов у приймальню, тримаючи в руці кольт 38-го калібру, а очі його набули сталевого виразу. Став у дверях, невдоволено бурмочучи. Чоловічок в чорному поношеному костюмі сидів, скоцюрбившись, у одному з великих крісел, призначених для відвідувачів. Капелюх його був насунутий на ніс так низько, що Феннер не міг бачити обличчя. Але достатньо було одного погляду, щоби зрозуміти: той — мертвий. Феннер сховав револьвер у кишеню та підійшов ближче. Поглянув на кістляві жовтуваті руки небіжчика, складені на колінах. Тоді нахилився і зняв з нього капелюх.

Видовище виявилося не вельми приємним. Так, то був справді китаєць. Хтось перерізав йому горлянку — акуратним півколом від правого вуха до лівого. Рана була гарненько зшита, та китаєць однаково виглядав, наче зі жахного сну.

Феннер прикрив його обличчя носовичком.

— Оце деньочок! — буркнув.

Поки він отак стояв, розмірковуючи, що робити далі, задзвонив телефон. Підійшовши ближче, Феннер схопив слухавку.

Голос Поли звучав схвильовано.

— Вона зникла, Дейве! — повідомила секретарка. — Щезла, тілько-но ми дісталися «Балтимору»!

Феннер насупив брови.

— Хочеш сказати, що її викрали?

— Ні, вона просто втекла від мене! Я саме замовляла для неї номер у готелі, як побачила, що вона стрімголов мчить до виходу! Коли вибігла слідом, її там уже не було!

— А що з грошима? Вони також зникли?

— Ні, гроші у мене. Але що мені робити тепер? Повертатись у контору?

Феннер поглянув на китайця.

— Трохи потиняйся «Балтимором» і замов собі ленч. Щойно звільнюся, приїду до тебе. Зараз у мене клієнт.