Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не така вже вона й старенька, — стояла на своєму моя бабуся: їй теж було нелегко підтримувати нас.
Ми вп'ятьох сиділи на кухні — бабуся, мама, тато, Митько і я, вкотре обговорюючи, чи можна нам з Митьком їхати. Дідусь сидів у вітальні перед телевізором із газетою в руках. Він ніколи не втручавсь у сімейні проблеми, і за це я був йому тільки вдячний.
Адже коли б він вирішив пристати до когось, то ще невідомо було — чи до нас із бабусею, чи до тата з мамою.
— Хоч і не старенька, — мовив тато, — а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то ще невідомо, якої б ви заспівали.
— О, я була б тільки щасливою, — не здавалась бабуся. — Село, річка, ліс, два юні джентльмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.
— Боюсь, що ненадовго, — обізвалась мама. — Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!
— Невже ви хочете, Оксано Павлівно, — втрутивсь нарешті у розмову й Митько, — щоб ваш син, а заодно і його перший приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом — і пилюга, і розжарені спекотні вулиці — навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? — (Цю промову він підготував заздалегідь). — А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці і успішного закінчення п'ятого класу?
— Не дуже-то ви й перепрацювались, — кволо посміхнулась мама.
— Хоч би як там було, — вів своє Митько, — дітям потрібен відпочинок. До того ж як інакше ми виконаємо важливе завдання із зоології?
— Яке ще там завдання?
— Хіба Сергій вам нічого не казав? Адже вчителька звеліла нам — мені і йому — зібрати найкращу колекцію жучків і метеликів. «На вас, — каже, — хлопці, вся надія!»
— Так уже й сказала? — засумнівавсь тато.
— А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.
— Так уже й не переведуть? — не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у нашу сторону.
— А може, й просто двійку поставлять, — не здававсь Митько. — А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.
— Еге ж, — знов усміхнулась мама, — вам зіпсуєш. Господи, як ви мені вже набридли! Ну, то як? — звернулась до тата.
Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.
— Та хай уже їдуть, — одмахнувсь він. — А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.
— Ура! — закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались.
— Чула? Чула? — сміявсь тато. — «Передчасному старінню наших організмів», га?
— А як тобі оце, — вторувала йому мама: — «На вас, хлопці, вся надія». Ну й молодці!
— І настрій у них на цілий рік зіпсується!
— Ех ти, — закинув я Митькові, — то це ж вони з нас глузують!
— Ага, — почухав він потилицю, — переборщили трохи. Ну та нічого. Головне — мета досягнута.
— Та й справді, мета досягнута, — ляснув я свого друга по плечу. — То коли ми їдемо?
— їдемо?.. Післязавтра. Треба ж іще зібратись.
— Не виходьте на зупинках із вагона, — кричала услід поїздові мама.
— Зразу ж дайте телеграму, — не відставала од неї бабуся.
— I не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, — і собі гукнула Митькова мама.
Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна — бо може продути; не стояли в тамбурі — можна випасти; не виходили на зупинках — можна відстати; не виймали гроші з кишень — можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай боже, консервів — можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне питання, що ж зрештою таки можна робити.
— Чай будемо? — запитав увечері провідник.
— О-о! Чай! — заволав наш супутник, голомозий дядько, який до цього сидів, втупившись у книжку. — Звичайно, будемо! Три, ні, — чотири склянки.
— Секундочку. А ви, хлоп'ята?
— Чай? Чай... — зашепотів Митько. — Здається, про чай нічого не казали.
— Будемо, — відповів я, заглянувши у свій записник, де матуся власноручно записала усі «не можна» : чаю в тому списку не було. — Дві.
— Дві! — скрививсь дядько. — Та що для таких орлів по якійсь склянці на брата? Ви знаєте, що чай навіть космонавти замість води п'ють. А ви ж хочете бути космонавтами?
Ми космонавтами бути не хотіли і цим, очевидно, дуже засмутили дядечка, бо він відвернувсь од нас і потім, поки пив свої чотири склянки, поглядав кудись у вікно.
— Образили людину, — прошепотів я Митькові.
— Чому це?
— А може, він сам хотів бути космонавтом, може, це мрія його дитинства?
— Може, він і є космонавт? — раптом запитав Митько, уважніше приглядаючись до дядька. — Хоча ні, — додав по хвильці. — Вони лисими не бувають.
— А цей полисів під час якогось випробувального польоту.
— А черево?
Справді, проти черева заперечувати було важкувато, і ми вирішили, що наш супутник обіймає скромнішу посаду.
Врешті, Митько не витримав і запитав:
— Дядю, а ви б хотіли бути космонавтом? Відповідь нас розчарувала, проте й поклала край всіляким припущенням. Змірявши нас зневажливим поглядом, дядько сказав:
— Іще чого, — і знов одвернувсь до вікна.
— Ні, такий не полетить, — прошепотів Митько.
— Та й по ньому зразу видно, — погодився я. Спати ми поклалися на горішніх лавах.
— Лягай грошима до стіни, — шепнув мені Митько.
За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів.
Мені довелося лягти долілиць.
Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.
А тут ми самі їхали аж куди — цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр із Юрківки», після закриття браузера.