Читати книгу - "Гойдалка дихання"

Я хотів вирватися кудись подалі від родини, навіть якщо це буде табір. Мені було шкода лише свою матір, яка не підозрювала, як мало вона про мене знає. І яка, коли мене не буде, частіше згадуватиме мене, ніж я її.

Поряд зі святим із вівцею мовчання на шиї я бачив у церкві білу нішу в стіні, а в ній інскрипцію: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Коли я пакував свою валізу, я думав: біла ніша зробила своє. Зараз зі мною відбувається саме це — урухомлений час. Окрім того, я тішився, що не мушу йти на війну, у сніг, на фронт. І я мовчки і слухняно поплівся пакувати валізи. Без найменшого спротиву. Шкіряні гамаші зі шнурівками, широкі бриджі, плащ із оксамитовими зав'язками — ніщо з цього мені не личило. Йшлося про урухомлений час, а не про одяг. У такому одязі чи в іншому, все одно подорослішаєш. І хоча світ — це не костюмований бал, — думав я собі, — але ніхто не може виглядати смішним, якщо посеред зими їде до росіян.

Патруль складався із двох поліцейських, румуна і росіянина, які зі списком у руках ішли від будинку до будинку. Я вже не пригадую, чи саме цей патруль уперше озвучив у нашому домі слово ТАБІР. А якщо ні, то не знаю, які ще звучали слова, окрім РОСІЯ. А навіть якщо і так, то слово ТАБІР не злякало мене. Попри війну і мовчання на шиї, попри мої побачення я у свої сімнадцять все ще був наївною і довірливою дитиною. Мене зачіпали слова АКВАРЕЛЬ і М'ЯСО, для слова ТАБІР мій мозок ще був глухим.

Тоді, за столом, біля картоплі й виделки, коли мама застала мене зненацька словом М'ЯСО, мені пригадалося, як я бавився ще малим у дворі, а мама кричала з вікна веранди:

— Якщо ти зараз же не прийдеш обідати і я змушена буду покликати тебе ще раз, можеш не повертатися додому.

А оскільки я таки не відразу прийшов, вона сказала, коли я піднявся додому:

— Зараз можеш пакувати наплічник і йти, куди хочеш, живи, як знаєш.

При цьому вона потягнула мене за шкірку до кімнати, взяла мій маленький наплічник і запхнула до нього светр і куртку. Я запитав: але куди мені йти, я ж іще дитина.

Багато хто думає, що пакування валізи — справа досвіду, і це вміння приходить само по собі, як уміння співати чи молитися. У мене не було ні досвіду, ні валізи. Коли мого батька забрали на фронт, до румунських солдат, не було що пакувати. Солдат автоматично отримує все необхідне разом із уніформою. Але ми не знали, що маємо пакувати для далеких мандрівок у холодні краї. Нам бракувало того, що треба, доводилося імпровізувати. У таких випадках необхідним стає непотрібне. А необхідне перетворюється на таке, як треба, просто тому, що воно у тебе є.

Мама принесла з вітальні грамофон і поставила його на кухонний стіл. А я викруткою перетворив футляр грамофона на валізу. Насамперед я відкрутив трубу і тарілку. Потім закрив дірку від ручки корком. Внутрішня оббивка залишилася на місці, рудаво-червоний оксамит. Трикутну табличку із зображенням пса перед лійкою з написом HIS MASTERS VOICE я також залишив. На дно валізи поклав чотири книжки: «Фауста» у лляній обкладинці, «Так сказав Заратустра», тоненьку книжечку Вайнгебера і вибрану лірику останніх восьми століть. Ніяких романів, бо їх читаєш один раз і потім ніколи більше до цього не повертаєшся. На книги я поклав несесер. У ньому були: флакон туалетної води, флакон води для гоління TARR, мило для гоління, бритва, помазок, кровоспинний галун, туалетне мило, манікюрні ножички. Біля несесера опинилися: пара вовняних шкарпеток (брунатного кольору і вже заштопаних), пара підколінок, одна фланелева сорочка у червоно-чорну клітинку, дві пари підштаників. На самій горі — шовковий шалик, щоб не пом'явся. Він був винно-червоного кольору, у клітинку із переплетених блискучих і матових волокон. Усе це наповнило валізу вщерть.

Ще був клунок із наступним вмістом: одне диванне покривало (вовняне, у клітинку світло-синього і кольору беж, воно було велетенське, але зовсім не гріло). У покривало були загорнуті: пороховик (кольору перцю і солі, вже дуже поношений) і пара шкіряних гамаш (старезних, ще з часів Першої світової, кольору жовтого гарбуза, з ремінцями).

Провіант: одна м'ясна консерва марки «Скандіа», 4 канапки, кілька штук недоїденого різдвяного печива, одна польова фляга з водою і горнятко.

Потім моя бабця поставила валізу з-під грамофона, клунок і запас провіанту біля дверей. Двоє поліцейських обіцяли прийти за мною опівночі. Спаковані речі чекали біля дверей.

А я вбирався: довгі підштаники, фланелева сорочка (зелено-тілесного кольору, в клітинку), галіфе (як я вже казав, сірі, успадковані від дядька Едвіна), безрукавка з тканини з доплетеними вовняними рукавами, вовняні шкарпетки і черевики. Зелені рукавиці від тітки Фінні лежали на столі. Я зашнуровував свої черевики, і при цьому мені пригадався епізод, який трапився багато років тому під час літніх канікул у горах на Венчі. Моя мати була вбрана тоді у матроський костюм, який пошила собі сама. Під час прогулянки вона раптом впала у високу траву і прикинулася мертвою. Мені було вісім. Пригадую цей жах, коли небо впало у траву. Я заплющив очі, щоб не бачити, як ця трава проковтне мене. Мати звелася на ноги, схопила мене за плечі, струсила і сказала: ти мене любиш, я ще жива.

Черевики були зашнуровані. Я сів на стіл і чекав півночі. І північ настала, але патруль запізнився. Минуло три години, це неможливо було витримати. І тоді вони прийшли. Мати подала мені плащ із оксамитовими зав'язками. Я пірнув усередину. Вона плакала. Я вбрав зелені рукавиці. У дерев'яному коридорі, там, де газовий лічильник, бабуся сказала: Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ.

Я запам'ятав це речення не спеціально. Я мимоволі взяв його з собою в табір. Я не міг припустити, що воно супроводжуватиме мене. Але таке речення завжди самостійне. Воно працювало в мені більше, ніж усі книжки, які я взяв із собою. Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ об'єдналося з лопатою-серцем і протидіяло янголу смерті. І тепер я можу це сказати, бо я повернувся: таке речення тримає тебе при житті.

Коли патруль забрав мене, була третя