Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Вставай!

Голос долинає здалеку, і я не зважаю на нього.

— Вставай!

Тепер голос лунає виразніше. Я чую не лише звук, а й стусана в бік. Отже, не помилився: не встиг заснути, як розбудили знову.

Розплющую очі. Вартовий штурхає мене важким черевиком. Поруч з ним стоїть один з моїх постійних допитувачів.

— Вставай! Ти що, оглух!

Мене привели до тієї самої кімнати. Але зараз опецькуватого немає. Замість нього біля темного вікна спиною до дверей стоїть стрункий сивоголовий чоловік у бездоганно скроєному сірому костюмі. Люди, які супроводжували мене, залишають кімнату, зачинивши двері. Сивий ще з хвилину дивиться у вікно, ніби не помічаючи мене, потім ліниво обертається і з цікавістю розглядає мене.

— Пан Еміль Бобев?

Я киваю, трохи здивований таким звертанням. Досі ніхто тут не величав мене паном.

— Моє прізвище Дуглас. Полковник Дуглас, — відрекомендовується чоловік у сірому.

Знову киваю, чекаючи, що буде далі.

Далі з'являється пачка сигарет «Філіпп Моріс».

— Курите?

Киваю втретє, беру сигарету, припалюю, про всяк випадок зіпершись рукою на край столу.

— Та сідайте ж!

Сідаю на стілець біля столу. Сивий також сідає, але не в крісло, а на ріжок столу, глибоко затягується сигаретою і уважно оглядає мене безбарвними очима. В нього все якесь безбарвне, наче від надмірного миття: солом'яні брови, бліді, аж білі, губи, світло-сірі очі.

— Повезло вам, чи не так?

Він знає болгарську мову, але розмовляє з виразним акцентом.

— Тобто? — обережно запитую я.

— Тобто прагнули свободи, а опинились у в'язниці! — відповідає чоловік у сірому і раптом заходиться сміхом, аж надто гучним як для такої непоказної людини.

— Всяк буває, — промимрив я, відчуваючи приємне запаморочення від тютюну.

— Наше життя, пане Бобев, це ланцюг везінь і невезінь, — повчально вимовляє сивоголовий, уриваючи сміх.

Я мовчки палю сигарету, оповитий нікотиновим туманом.

— Отже, треба мати терпіння і чекати, що викине доля; вона може всміхнутись і бути щасливішою за нинішню.

Дуглас розмірковує банально, але логічно, тому я не перебиваю його. А він, здається, хоче втягнути мене до розмови.

— Чи не розповіли б ви мені про дотеперішні свої пригоди, спокійно й щиро, як другові…

— Знову? — страдницьки дивлюся на нього.

Сивий підводить безбарвні брови, ніби здивований такою реакцією. Це ще дужче дратує мене.

— Чуєте, пане Дугласе: ви кажете про везіння в житті, але тут ідеться про звичайнісіньке тупоумство. Дурні, які ось уже протягом півроку тричі на добу влаштовують мені допити, не можуть збагнути, що я не маю ніякого відношення до болгарської розвідки. Я розповів їм усе про своє життя, відколи пам'ятаю себе, але ці ідіоти…

— Тс! — чоловік у сірому змовницьки прикладає до губів пальця, чиркнувши на стіну так, ніби побачив крізь неї прихований десь поблизу апарат для підслухування.

— Вони не варті й мідного шеляга, — буркнув я. — Нехай слухають, якщо мають бажання. Нехай чують, що вони ідіоти…

— Та-а-ак, — непевно мовив полковник. — Чи не продовжити нам розмову десь у більш підхожому місці? Де б ви мали змогу заспокоїтися і почувати себе певніше.

— Я вже не вірю в чудеса, — байдуже відказую йому. — Перестав вірити навіть у минуле.

— Я поверну вам віру, — підбадьорливо вимовляє сивий, встаючи зі столу. — Ви маєте друзів, пане Бобев. Друзів, про яких ви навіть не здогадуєтесь.

________

Ресторан оповитий рожевою напівтемрявою. З кутка, де розмістився оркестр, долинає протяжливе квиління блюза. На матово-молочному дансингу кружляють пари. Я сиджу за столиком і дивлюся крізь тютюновий дим на сивоголового. Його обриси тануть, розпливаються, як відображення в струмочку води.

Це запаморочення викликане не трьома келихами шампанського і не десятком сигарет, а тими змінами, що сталися так несподівано і приголомшили мене. «Ланцюг везінь і невезінь», — як казав пан полковник.

Все сталося протягом якихось трьох годин, так швидко, що я навіть всього не запам'ятав. Окремі враження переплуталися в моїй голові, наче знімки, зроблені недосвідченим фотографом на один і той самий кадр. Швидкий рух «шевроле» з різкими поворотами, натискання на газ, вечірні панорами незнайомих вулиць, упевнена рука на кермі та уривчасті репліки з протяжним акцентом: «Ви дуже суворі до наших грецьких хазяїнів… Можливо, їх методи трохи грубі, але ж вони дійові… Недовіра, пане Бобев, це якість, що заслуговує на повагу…»

А згодом — розкішні сходи. Ліфт із дзеркалами. І знову голос Дугласа: «Зараз я поверну вам людську подобу… Я люблю мати справу з гідними партнерами». Розкішна квартира. Буфет з різнобарвними пляшками. Плюскіт води, що наповнювала ванну. І знову голос Дугласа: «Трохи віскі?.. Будьмо… А тепер прийміть ванну й поголіться».

Вода в сніжно-білій ванні аж чорніє, як я намилююсь.

— Правду кажучи, я трохи обізнаний із вашою одіссеєю, — каже Дуглас, обіпершись на двері. — Через те й вирішив допомогти вам. До речі, за що вас вигнали з радіомовлення?

— За помилки у тексті передачі, — машинально відповідаю я, вдруге намилюючись.

— А саме?

— Дурниці: замість слова «капіталізм» було написано «соціалізм», замість «революційно» — «реакційно» і ще дві-три помилки такого ж характеру.

— Інакше кажучи, ви жартували з існуючим режимом, використовуючи офіційні передачі?

— Я не хочу приписувати собі подібного героїзму, — заперечую я, стоячи під душем. — Зрештою, помилки були припущені з вини пришелепкуватої друкарки, а я не вичитав тексту після передруку. Винна була та дурепа, але все окошилося на мені — через моє буржуазне походження і мою поведінку.

— Вашу поведінку… — повторює полковник. — Якою ж була ваша поведінка?

Він допитливо дивиться на мене, а я купаюсь під душем — і раптом шпигає думка: ще шість місяців тому я ніяковів би від цього погляду, а тепер він не справляє ніякого враження. Шість місяців життя в нелюдських умовах цілком достатньо для того, щоб перетворитися на тварину. Та це непогано. Я відчуваю, що за мною тепер постійно стежитимуть очі незнайомих людей. Тож на краще, що я своєчасно згрубів.

— Ви трималися зухвало? — знову запитує Дуглас.

— Очевидно, так їм здавалось. Проте я вам уже казав, що не збираюсь удавати з себе героя. Я жив так, як мені хотілося, і говорив те, що думав. І тільки. Бо не бажав, щоб будували соціалізм моїм горбом…

Я намилив голову й знову став під душ. Тільки-но встиг змити піну, як чую нове запитання полковника:

— Ваш батько був, здається, книгарем?

— Книговидавцем, — поправляю я, трохи ображений. — Між іншим, видавав і твори англійської літератури…

— Я — американець, — сухо уточнює Дуглас.

— І американської теж: «Віднесені вихором», «Містер Бербіт», «Американська трагедія»…

— Цікаво, — зовсім байдуже буркоче полковник. — Однак не зловживайте купанням. Віднині ви