Читати книгу - "Расмус-волоцюга"

— Ледацюги! Навряд чи хай би ви були на світі. Тут такі зарості кропиви, що від них здуріти можна. Але де там, ви її ніби не бачите. А я, мов той раб-негр, рву для вас кропиву, аж у голові паморочиться.

Що довше він міркував про це, то виразніше уявляв себе рабом-негром, і це була приємна розвага. Вчителька читала їм перед канікулами книжку про рабів в Америці. Нема кращого за уроки, коли вчителька читає книжку, а книжка про рабів-негрів — найкраще з усього, що Расмус будь-коли слухав.

Він рвав кропиву і стиха стогнав. Бо наглядач рабів саме вперіщив його батогом, а за льодівнею лежали кровожерні пси, ладні кинутись на нього, коли він не дуже швидко наповнюватиме кошика. Він уже збирав бавовну, а не рвав кропиву. Великі робочі рукавиці, які він надяг, щоб не жалити рук, не вельми личили рабові-негрові, що працював під палючим сонцем американського Півдня, але нічого не вдієш.

Расмус рвав кропиву, аж йому набридло. Та часом дрібні радощі трапляються й рабам-неграм. Неподалік від льодівні росло кілька великих кущів кропиви. У Расмуса кошик був уже повний, але він зірвав і ті кущі тільки для того, щоб подрочити кровожерних псів. І побачив щось у тирсі під льодівнею. Воно було ледь присипане тирсою і дуже скидалося на монету в п’ять ере. В Расмуса закалатало серце. Не може бути, що це монета! Проте він обережно скинув рукавицю і простяг руку по те, що лежало в тирсі. І справді то були п’ять ере! Лани бавовни зникли, кровожерні пси де й ділися, у сердешного раба-негра голова пішла обертом з радощів.

Бо скільки всього можна купити за п’ять ере! Чималу торбинку карамельок, або п’ять великих льодяників, або шоколадне тістечко. У містечку є крамниця. Він може побігти туди в обідню перерву хоч би й завтра. Чи краще бігатиме туди щодня, але не тратитиме грошей. Бо приємно знати, що ти багатий і можеш купити все, що хочеш.

Ні, нехай кури будуть на світі, і кропива також, адже без курей і кропиви він не знайшов би цього п’ятака. Расмус уже шкодував, що недавно так сердився на бідолашних курей. Правда, по курях не видно було, що їх дуже образила його лайка. Вони спокійно походжали собі в загороді, а однаково йому хотілося, щоб вони знали, що він, зрештою, не ворог їм.

— Будьте собі на здоров’я, — сказав Расмус, підходячи ближче до огорожі. — І я щодня рватиму вам кропиву…

Саме тієї миті сталося друге диво. Расмус помітив нову коштовність. За сіткою, біля лап однієї курки леггорнської породи, що голосно сокотіла, лежала черепашка. Серед курячого посліду лежала гарна, біла черепашка з дрібними брунатними цяточками.

— О! — вигукнув Расмус. — О!

Він швидко відщіпнув хвіртку і, не зважаючи на кудкудакання переполоханих курей, що розліталися навсібіч,] зайшов у загороду й підняв черепашку.

Його щастя було таке велике, що він не міг нести його сам. Конче треба було поділитися ним із Гуннаром. Бідолашний Гуннар! Він був із ним годину тому біля курника, але не знайшов ні черепашки, ні монети. Може, годину тому там не було цих скарбів, подумав Расмус. Може, вони якось вичарувалися тоді, коли він почав рвати кропиву. Може, в нього сьогодні день дивовиж.

Найкраще спитати Гуннара, що він думає про це.

Расмус кинувся бігти, але раптом спинився, бо згадав про кошика з кропивою коло льодівні. Він повернувся; назад і вже з кошиком в одній руці й з черепашкою та монетою, міцно затиснутими в другій, подався шукати і Гуннара.

Він знайшов його біля майданчика, де звичайно гралися діти з притулку, коли кінчали свою щоденну роботу. Тепер вони зібралися там усі й, видно, були чимось, схвильовані. Мабуть, щось сталося, поки Расмус рвав кропиву.

Расмус хотів відкликати Гуннара вбік і показати йому свої скарби. Але в того були важливіші справи.

— Ми завтра не йдемо полоти картоплю, — короткої сказав він. — Хтось має приїхати сюди, щоб вибрати собі дитину.

Перед такою новиною майже цілком зблякли п’ять ере й черепашка. Ніщо не могло зрівнятися з тим, що хтось із їхньої громади отримає власну домівку. Кожна дитина в притулку мріяла про таке щастя. Навіть великі хлопці й дівчата, що скоро мали покинути притулок і самі заробляти на себе, всупереч здоровому глуздові сподівалися на таке диво. Навіть найпоганіші, найбешкетливіші і найнеслухняніші з них не кидали надії, що одного чудового дня приїде хтось такий, що з якоїсь незрозумілої причини вибере саме його чи її. Не в наймити чи служниці, щоб попихати ними, а візьме собі за дитину. Мати власних батьків! Діти з притулку не могли уявити собі більшого щастя на світі, ніж це. Не всі з них відверто признавалися в цій своїй безнадійній мрії. Але Расмус, якому було тільки десять років, ще не вмів прикидатися байдужим.

— А що, як вони виберуть мене? — схвильовано сказав він. — О, якби вони захотіли взяти мене!

— Ет, не сподівайся, — відповів Гуннар. — Вони завжди беруть кучерявих дівчаток.

Расмусів радісний запал згас, на обличчі в нього проступило глибоке розчарування. Він благально звів на Гуннара посумнілі очі.

— Ти зовсім не віриш, що хтось захотів би взяти хлопчика з рівним чубом?

— Кажу ж тобі, що вони беруть кучерявих .дівчаток. Сам Гуннар був негарний, кирпатий хлопчик з таким чубом, як козяча вовна, і свої надії здобути батька й матір тримав у глибокій таємниці. Ніхто б, дивлячись на нього, не помітив, що його бодай трохи цікавить те, що має відбутися завтра.

Коли через годину Расмус лежав у своєму вузенькому ліжечку поряд із Гуннаровим у спальні для хлопців, він згадав, що й досі не розповів товаришеві про черепашку і п’ять ере. Він перехилився через край ліжка і прошепотів:

— Слухай, Гуннаре, сьогодні сталося стільки дивовиж!

— Яких дивовиж? — спитав Гуннар.

— Я знайшов п’ять ере й гарну, дуже гарну черепашку, але нікому не кажи про це.

— Можна мені поглянути? — пошепки попросив Гуннар, — Ходімо до вікна, щоб видно було.

Вони в самих сорочках, босоніж підійшли до вікна, Расмус при світлі літньої ночі показав свої скарби, обережно, щоб, крім Гуннара, ніхто їх не побачив.

— Як тобі пощастило, — мовив Гуннар, гладячи одним пальцем прохолодну черепашку.

— Так, пощастило. Тому я сподіваюся, що ті, хто приїде завтра, все-таки виберуть мене.

— Ого, чого захотів! — сказав Гуннар.

На ліжку біля самих дверей спав Великий Петер, найстарший хлопець у притулку, що мав безперечне право