Читати книгу - "Операція «Вольфрам»"

Роздивляючись краєвид, новоприбулий, проте, ніяк не міг позбутися неспокою і чорних думок. Усе його життя, відколи сімнадцятирічним хлопцем утік з батьківського дому, щоб уже ніколи туди не повернутися, — то була безперервна гонитва за кар'єрою та грішми. Поразок у тій гонитві було більше, ніж перемог, а літа тим часом минали. Зараз, уперше потрапивши в Кейптаун, Антон Міллер зрозумів, що тут, можливо, фортуна надасть йому останній шанс.

Але який саме? Він не міг відповісти на це запитання, бо не мав ніякого конкретного наміру. Гроші з марсельського нападу розійшлися. Відома фірма «Імпорт-експорт» існувала скоріше на папері — аби тільки надто цікаві швейцарці не виявляли надмірного інтересу до свого співвітчизника і комусь не закортіло перевірити його родовід, де на них чекала не одна несподіванка. Проте нічого подібного, на щастя, не спадало на думку працівникам швейцарської поліції.

Скільки перспективних справ пішло нанівець. Навіть така, здавалося, безпрограшна, як нафтові родовища в Республіці Біафра[1]. Замість мільйонів доларів, Антон ледь урятував власну шкуру, добре подірявлену кулею негритянського солдата з армії генерала Тонована. Не виправдав надій також Заїр і, врешті, бундючний прем'єр-міністр Сміт з Південної Родезії, яка зараз називається Зімбабве і якою керують чорношкірі.

Залишилась тільки Південно-Африканська Республіка, оточена з усіх боків чорношкірими ворогами і всередині якої чигала чорна небезпека. Ця країна мала золото, діаманти, уран та інші величезні багатства, а також людей, ладних боротися за ці багатства, хай навіть із цілим світом. Тому нічого дивного, що колишній учасник боїв французького Іноземного легіону в Алжірі та В'єтнамі, а потім найманець Чомбе і Касавубу, свої останні надії покладав на країну, чия найбільш висунута на південь частина суші називається мисом Доброї Надії.

Міллер більше не розраховував на нові солдатські пригоди і на такий шлях до здобуття кар'єри: був для цього застарий і вже занадто мудрий. Він переконався, що негри стріляють дедалі влучніше, а життя в людини одне. Нехай у ці ігри бавляться молодші й дурніші, адже таких ніколи не бракувало. Він-бо, цюріхський бізнесмен, хотів би розкрутити тут якусь солідну справу. То не мусить бути на сто відсотків чесна справа. Чим менша відстань від параграфів карного кодексу, тим більше платять. Головне полягає в тому, аби не заплутатися в джунглях тих параграфів, або вміти вчасно зникнути, що Міллерові завжди вдавалося.

Розуміючи, що невдовзі доведеться ліквідувати в Цюріху всі справи й навіть рахунок у банку і щезнути зі спокійної та зручної Швейцарії, Антон вирішив пошукати кращої долі десь в іншому місці. Він міг, звичайно, ще зволікати рік-півтора, сподіваючись, що якимось дивом цюріхська фірма почне давати прибутки, які б гарантували більш-менш забезпечене життя. Проте Міллер не вірив у диво, бо вже зазнали краху такі нібито гарантовані починання, як контрабанда сигарет в Італію та алкогольних напоїв у Швецію. А спроби перевезти опіум з Туреччини до Парижа і Франкфурта закінчились такою поразкою, що треба було тішитися бодай тим, що врятував життя. Порівняно з цим втрата кількох десятків тисяч франків, і то добрих швейцарських франків, — не варта уваги дрібничка.

Отже, Південно-Африканська Республіка лишалась останнім шансом. Були, правда, ще деякі можливості: преса щоденно повідомляла про напади на банки і пограбування великих сум марок, франків або доларів. Однак після марсельської історії Міллер відмовився від цього способу здобуття маєтку, хоча відважних і ладних узятися за таку роботу людей можна знайти в кожному великому місті. Зате важко знайти таких, хто б мав кмітливу голову і знав, що стріляти слід тільки в крайньому випадку, а здобуті гроші — тримати якнайдовше, не витрачаючи ані цента, бо інакше потрапиш у руки поліції. Вироки, які отримали в Марселі його спільники (один — вища міра покарання і двоє — по двадцять років в'язниці), охолодили запал Міллера до таких фінансових операцій. Адже розпланована вона була за секундоміром з геніальною точністю. І все було б гаразд, тобто обійшлося б без в'язниці, якби шмаркач, що стояв на чатах, не почав стріляти в поліцейський патруль, який нагодився зовсім випадково. На жаль, він не промахнувся: одного поліцейського вбив, другого тяжко поранив. Сам, поранений у ноги, залишився на бруківці. Тим двом, що грабували банк, удалося втекти разом із мільйоном і шістьома тисячами франків. Антон Міллер сидів за кермом украденого «мерседеса» і творив чудеса, поки не відірвався від погоні. Але що з того! Через два тижні двох молодих дурнів було спіймано в Бордо: мабуть, вони почувалися добре лише в портових містах. А спіймали їх тільки тому, що розкидалися грішми. Закінчилося все це тим, що після одужання «снайпер» був страчений, а його товариші мусили особисто познайомитися з невеселим розпорядком у французьких в'язницях.

Міллер не чекав на подальший розвиток подій. Маючи півмільйона франків, опинився у Швейцарії, де став, власне, Антоном Міллером — жителем Цюріха, про який віденці кажуть, що це місто набагато сумніше й нудніше, аніж перший-ліпший віденський цвинтар. Про всяк випадок Міллер змінив своє обличчя. Його батько працював гримером в одному з мюнхенських театрів, і впродовж трьох років Антон, перше ніж випурхнути з дому в широкий світ, часто допомагав батькові. Пізніше те вміння не раз ставало йому в пригоді. Залучені до нападу на банк люди нічогісінько не знали про свого боса, але, як то кажуть, береженого Бог береже: відтоді Антон не з'являвся більше у Франції.

Пограбованих грошей було замало, щоб спокійно жити як багатий рантьє. Зрештою, така мізерна сума аж ніяк не могла вдовольнити амбіцій нового швейцарського підданого. Він перебрав від приятеля торговельну фірму, проте невдовзі переконався, що займатися бізнесом набагато важче, аніж воювати в джунглях В'єтнаму чи Нігерії або в алжірській пустелі. Поволі Міллер набував досвіду, але гроші танули з катастрофічною швидкістю.

Зостався останній шанс — зіграти ва-банк у Південноафриканській Республіці. Тому не дивно, що Антон Міллер, стоячи біля вікна в готелі, ніби й не бачив розлогої панорами великого міста. Внутрішнім зором він з тривогою намагався зазирнути в своє майбутнє.

Розділ II

ЯКА ВАЛІЗА — ТАКИЙ ГОСПОДАР

Невеселі роздуми Антона Міллера перебив легенький стукіт у двері. На порозі стояла та сама покоївка, що так уважно роздивлялася в коридорі нового гостя.

— Я прийшла розпакувати ваші речі.

— Будь ласка, — Міллер не здивувався, хоча, багато подорожуючи, уперше зіткнувся з такою готельною послугою. Однак нічого дивного в цьому не було. У великих міжнародних готелях всі служби працюють ще й на таємну поліцію. Відмовлятися марно — це лише посилить цікавість деяких джентльменів.