Читати книгу - "Андріївський узвіз"

А саме: якщо це — природний стан речей, тоді безглуздо чекати змін. Звідки їм взятися? Тим більше, що за всіма ознаками це — або прокляття (невідомо за що), або якесь садистське (без початку і без кінця) випробування. Скільки ще треба себе згинати, щоб, незважаючи на умови, жити по-людські? От як стоїть питання.

Чоловік зібрався за звичкою сплюнути, щоб трохи зменшити тягар знання, але вчасно стримався. З огляду на щільність і дратівливість мас довкола нього це було вірне рішення. Тим більше, що він і так знав відповіді на ці питання. Та й іншим вони, мабуть, були відомі. Бо тут дурних нема. Є лише ті, що придурюються.

Його ж відповідь зводилася до того, що ці питання вирішуються не тут і не нами. Бо для цього потрібні відстороненість і перспектива. А ми їх позбавлені. Тому що ми — полонені. Бранці часу, обставин і власного хворобливого тіла. Це — в нашій природі. Бо нас з головою занурено в плин речей. Все, що ми бачимо — це або зігнуті спини, або перекошені роти. Ми відчуваємо свій час, але так, наче це уповільнена зйомка. Найвищий з нас може охопити поглядом максимум цей вигин вулиці. А от, наприклад, що діється за поворотом, ми не знаємо. Хоча ми й пам’ятаємо, як там було, коли нас там носило. Але з того часу все, напевно, помінялося.

От якби хтось бодай час від часу з якоїсь вишки посилав нам сигнал, як би ми тоді піднеслися душею! В кожній точці маршрута ми б знали, де йти, а де не потикатися.

Або як добре було би (не кожного разу, звичайно, а тільки у найпожежніших випадках), якби нам (не з супутника, а з вертольота) кидали рятівну линву. Щоб ми за неї хапалися.

Те, що він називав "линвою", не конче мало би бути корабельним канатом чи знаряддям, що у спортзалах чіпляється гаком до стелі. Згодилася б будь-яка мотузка, достатньо груба, щоб витримати його вагу. Цей образ зберігався у нього в дитячих спогадах. В тих, де він так уп’явся в линву ручками і так затис її між колін, що, коли вона підняла його вище дерев, він не зірвався, а, навпаки, побачив те, чого з землі не видно. Але у якому році було таке і за яких обставин, він того не пам’ятав. Це міг навіть бути не факт життя, а продукт його уяви. Дитяча фантазія. Мрія. Сон.

З цією думкою він дійшов майже до краю Узвозу і спробував загальмувати. Там, за церквою свято кінчається. Там нема кіосків з музикою, там не здибаєш тих, з ким є про що згадати. Йому — туди. Але чи готовий він вертатися додому? До найближчого транспорта треба ще попойти. Ні, не готовий.

Можна крутнутися, удати, ніби ти щойно сюди підійшов і попереду в тебе слалом-гігант з піруетами і призовим фінішем. Але чи хоче він бачити те, що й за першим разом в’їлося в пори? Ні. А спотикатися об рельєф? Теж ні. А об чиїсь спритно підставлені ноги? Ні, не хоче. Що ж робити?

Він завернув на алейку ліворуч, уже під самою церквою (там не так завізно й легше міркується), знайшов ділянку трави, не загиджену харчовим сміттям, і плюнув туди. I в цю мить щось сталося.

Що саме, він так і не зрозумів. Він почув звук, який нагадував водночас ляскіт батога, вибух фугаса і грім. Якщо це був грім, то в парі з блискавкою, яка вирвалася з-під землі і поцілила чоловікові в серце. Серце не змогло вмістити стільки болю і по прямому каналу погнало його в бік руки. Біль ошпарив чоловікові пальці і відрикошетив у ногу. Чоловік вирячив і зразу ж заплющив очі, але так нічого й не видивився, бо стояв спиною до джерела подій.

Там, позад нього, по інший бік доріжки вже годину товклася театральна трупа. Кілька молодих акторів розігрували мікропєси, написані їхнім ідеологом-режисером, але ніхто з перехожих не звертав на них увагу. Всі гадали, що так і треба, й що це — не нове слово сценічного мистецтва, а охвістя натовпу, загнане у цей апендикс магістральним потоком. I їх можна зрозуміти. Єдиною торгівельною принадою скверика був сердитий нумізмат, який розклав на землі офіцерські погони, медалі та грошові знаки з попередньої епохи.

Кредом цього театрального колективу був "реалізм без меж". Повна імітація природних процесів. Усунення загат між грою й життям. Між картиною й рамкою. Рух від життя у мистецтво і назад в життя. Як вдих і видих. Театр як несподіванка. П’єса як імпровізація. Вистава як провокація. Сюжет як гепінінґ. Пауза як текст і жест як дискурс. Вони півтора року збиралися в підвалі, де проводили репетиції, максимально наближені до медитацій. З елементами йоги, кунґ-фу і тай-чі. Але через байдужість населення й ворожість бюрократів ніхто про них не знав. Тому у п’ятницю вони постановили на цьогорічному святі міста збудити публіку, вирвати її зі сплячки й примусити хоч на хвилину замислитися.

Для цього ефекту вони ще з вечора притягли на алейку під церквою дошку, щоб ляснути нею об асфальт, і тепер, ставши ногами на один кінець, інший вигнули наскільки було сил і по команді відпустили руки.

Чоловік не встиг ні злякатися, ні з’ясувати, бомба це чи інфаркт, яким його від початку березня страхали лікарі. Біль зник, а з’явився спокій дивної щільності й теплоти. Ніде не рухаючись, чоловік почав набирати висоту. Звідти, де він опинився, все було як на долоні — перспективно й відсторонено. Приховані дотепер зв’язки попроступали мов жили на старечій нозі. Мов річки та дороги на кольоровій малі. I залізниці з трубопроводами теж.

Він завис над Узвозом і побачив місця, де щойно спинявся. Не всі, а лише найбільш пам’ятні. Таких зупинок він нарахував п’ять. П’ять майже згаслих кострищ. Від його погляду жарини набрякли полум’ям, але не змогли розродитися вогнем. Замість спогадів про вогонь — спалахи відчайдушних іскор.

Незабутнє видовище.

П’ЯТА ЗУПИНКА

Ось на початку березня чоловік крокує сльотявим бульваром. Йому п’ятдесят чотири роки. Його одяг свідчить про смак, його погляд — про досвід, його