Читати книгу - "Королівська обіцянка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А Оберон знав?
— А ти думаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років?
— Так, — я прикусила губу. — І що ж, за цей час він не знайшов жодного принца?
Гарольд опустив голову:
— Він шукав. Але ж у нього — жодної вільної хвилинки. Там дракон занадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.
— Що, зовсім-зовсім немає принців?!
— Ну, панікувати поки ранувато, — сказав Гарольд без особливої впевненості. — Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…
Я потягнула носом, але нічого не відчула.
— Звідки смердить?
— З вулиці. Від цих, що їздять.
— А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.
— Ні, — Гарольд рішуче похитав головою. — Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.
— Парк?
— Ну так. Ходімо. Погода гарна.
— Гаразд, — я знову закинула рюкзак на плече. — Пішли.
На виході з двору мене наздогнав Макс.
— Ліно, можна тебе на хвилиночку? — запитав напруженим голосом.
Я підійшла:
— Чого тобі?
Макс нервував:
— Хто це?
— Мій друг.
— Куди ти з ним ідеш?
— А тобі що?
— Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… ніби він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!
Я примружила очі:
— Ти мене що, виховувати зібрався?
— З глузду з’їхала, — сказав Макс жалібно. — Звідки ти його знаєш?
— Я з ним билася пліч-о-пліч, — сказала я сухо. — Він мені не раз життя рятував. А я — йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б моментально наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла — можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?
Я пішла, а Макс залишився стояти. Я подумала мигцем: може, дарма я так? Може, це занадто?
Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.
* * *
— Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?
Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно й по праву. Бо ще зовсім недавно я як маг дороги захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. Щоправда, каша трішечки підгоріла.
— Чудово. Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу понаїхало — тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати — у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися…
Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ — чарівна оболонка нечарівних предметів.
— Принцесам побудували храм Обіцянки. Туди люди юрмами валять — подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала — розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?
— Та скільки ж їм років? — запитала я непевно. — Двадцять з маленьким хвостиком?
— Ну й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса мишку, приміром, побачить, злякається — волосок і посивіє…
Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запилюженому парку. В брудному озерці юрмилися качки — вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними.
— Слухай, — поцікавилася я з сумнівом. — А… на комусь іншому їх можна одружити?
— Наречених хоч греблю гати, — Гарольд дивився на качок. — І наші, й чужоземні.
Моряки, купці, лицарі. Приходять у храм, начебто просто в гості, й починають хвости розпускати. Один капітан залишив своє судно, команду, переселився до нас. Так закохався в Ортензію — не піду, каже, без неї. Ти думаєш, вона на нього хоч разочок глянула? У них мова коротка: принц? Ні. Ах, ні? До побачення!
— Оце дурненькі! — сказала я спересердя. — Нащо їм принци? Чим принци кращі за інших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речі, принц Олександр із принцесою Ельвірою?
Гарольд знизав плечима:
— Живуть, як і передбачали. Вона на ньому мало верхи не їздить. Діти в них — уже троє…
— Так?
— Звичайно. Взагалі, багато хто одружився за цей час, багато дітей народилося.
— А… — я запнулася, покосувала на Гарольда. — Слухай… А ти не одружився?
Він потупив очі. Його щоки трішки зарум’янилися:
— Угу. Син у мене. Півтора рочку.
— А-а-а, — сказала я тихо.
Ну уявіть: ось ви не бачите людину чотири місяці. Ви звикли, що він вам ніби старший брат. І… не зовсім брат. Друг, загалом. І раптом ви довідуєтеся, що він, виявляється, одружений, що в нього дитина підростає, а ви все ще вчитеся й вчитеся у своїй школі…
По-перше, у них шість років минуло.
А по-друге, хіба нас із Гарольдом щось зв’язувало, крім бойової дружби?
— Вітаю, — вичавила я, намагаючись, щоб голос звучав весело. — А на кому ти одружився?
— З новеньких, — Гарольд дивився кудись уперед. — Ти її не знаєш.
Ну й дурнуватий, напевно, у мене вигляд…
— Гаразд, — сказала я, намагаючись зам’яти незручність. — Як же тобі вдалося перейти зі світу в світ? Я раніше думала, що тільки Оберон…
— Насилу, — зізнався Гарольд. — Його величність каже — тільки у свій світ повертатися легко… Він мене постійно всьому вчить. То — «Гарольде, зустрічай послів». То — «Гарольде, з’їздь на острови втихомирити людожерів». То — «Гарольде, відпрацьовуй переходи»… Я ночами не сплю, свого малюка місяцями не бачу. Знаєш, — Гарольд стишив голос до шепоту, хоча підслуховувати нас було нікому, — мені здається, він готує мене собі в спадкоємці.
— Як?!
— Та ось так.
— А принц Олександр?
Гарольд зітхнув:
— Його всерйоз ніхто не сприймає. Навіть коли б не було того випадку зі зрадою… Ну який з нього король? Підловив мене нещодавно в лісі… Я, каже, жодних прав на корону не маю й не домагатимуся її. Ми, мовляв, з тобою друзями були, друзями й залишимося… і пам’ятай про це, майбутній королю Гарольде… Тьху! — мій друг так садонув кулаком по лаві, що качки злякано розлетілися. — Ти розумієш, він уже зараз бачить Оберона мертвим. Боїться зі мною сваритися, планує собі спокійне майбутнє… Ну яка ж він скотина!
— А король? — запитала я посмутнілим голосом.
— З ним не можна ні про що таке говорити. Розумієш? Він теж узяв собі на думку, що доживає останні роки, мало не останні дні. Коли в котроїсь із принцес проб’ється перша сива волосина…
— Годі!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівська обіцянка», після закриття браузера.