Читати книгу - "Навколо світу за вісімдесят днів"

Філеас Фоґґ сидів у кріслі, звівши п’яти, ніби солдат на параді. Він сперся руками на коліна, виструнчився, підвів голову і стежив за рухом стрілки годинника на каміні, що одночасно показував години, хвилини, секунди, день тижня, число, місяць і рік. Рівно пів на дванадцяту містер Фоґґ, за звичкою, повинен був вийти з будинку й вирушити до Реформ-клубу.

Цієї ж хвилини пролунав стукіт у двері маленької вітальні, де перебував Філеас Фоґґ.

З’явився звільнений Джемс Форстер.

— Новий слуга, — доповів він.

У кімнату з поклоном увійшов молодий чоловік років тридцяти.

— Ви француз і вас звуть Джоном? — запитав Філеас Фоґґ.

— Жан, з вашого дозволу, — відповів новоприбулий, — Жан Паспарту[1]. Цим прізвиськом охрестили мене давно, і воно доводить, що я здатен викрутитися з будь-якої халепи. Я вважаю себе чесною людиною, пане, але, щиро кажучи, змінив чимало професій. Я був мандрівним співаком, наїзником у цирку, вольтижував і танцював на дроті; потім, аби краще застосувати свої вміння, став викладачем гімнастики і, нарешті, був старшим пожежним у Парижі. До мого послужного списку внесено кілька великих пожеж. Та ось уже п’ять років, як я полишив Францію і, щоб пізнати принади домашнього життя, служу в Англії лакеєм. Залишившись без місця й довідавшись, що містер Філеас Фоґґ — найакуратніша людина і найвідоміший сидень у Сполученому Королівстві, я прийшов сюди з надією зажити в спокої і забути про те, що я звусь Паспарту…

— Ви мені підходите, Паспарту, — відповів джентльмен. — Мені вас рекомендували, і в мене про вас гарні відгуки. Чи відомі вам мої умови?

— Так, пане.

— Гаразд. Котра година на вашому годиннику?

— Одинадцята година двадцять дві хвилини, — відповів Паспарту, витягаючи з глибокої жилетної кишені великого срібного годинника.

— Ваш відстає, — зауважив містер Фоґґ.

— Даруйте, пане, але це неможливо.

— Він відстає на чотири хвилини. Але це не має значення. Достатньо встановити розбіжність. Отже, з цієї миті — тобто з одинадцятої години двадцять дев’ять хвилин ранку середи, другого жовтня, тисяча вісімсот сімдесят другого року — ви в мене на службі.

Промовивши це, Філеас Фоґґ підвівся, взяв лівою рукою капелюха, звичним рухом надягнув його на голову і вийшов із кімнати, не додавши жодного слова.

Паспарту чув, як гримнули зовнішні двері: це вийшов його новий хазяїн; потім вони гримнули ще раз: це пішов його попередник Джемс Форстер.

Паспарту залишився сам у будинку на Севіль-роу.

Розділ другий,

у якому Паспарту переконується, що, нарешті, знайшов свій ідеал

— Слово честі, — промовив трохи сторопілий Паспарту, — таких живчиків, як мій новий хазяїн, я зустрічав лише в мадам Тюссо!

Тут доречно пояснити, що «живчики» мадам Тюссо — це воскові фігури, досить популярні в Лондоні, яким, далебі, бракує лише дару мовлення, щоб вважатися живими.

За кілька хвилин розмови з Філеасом Фоґґом Паспарту встиг побіжно, проте пильно роздивитися свого майбутнього хазяїна. То був чоловік років сорока, високий на зріст, з гарним шляхетним обличчям, прикрашеним білявими вусами й бакенбардами; на чолі — жодної зморшки, колір обличчя матовий, зуби бездоганні. Його зовнішність навіть не псувала певна огрядність; здавалося, він досконало володів тим, що фізіономісти називають «спокоєм у русі» — особливістю, властивою людям, які діють, а не базікають. Незворушний, флегматичний, з ясним, безпристрасним поглядом, він був уособленням типу холоднокровного англійця: таких людей нерідко зустрічаєш у Сполученому Королівстві, і Анжеліка Кауфман[2] блискавично, хоча й трохи академічно, відтворює їх на своїх малюнках. За будь-яких життєвих обставин така людина незмінно залишається врівноваженою, всі частини її тіла правильно припасовані, настільки ж точно вивірені, як хронометр фірми «Лерой» або «Ерншоу». І справді, Філеас Фоґґ був уособленням точності, що можна було визначити за його руками й ногами, адже в людини, як і у тварини, кінцівки є кращими виразниками її пристрастей.

Філеас Фоґґ належав до числа тих математично-точних людей, які ніколи не поспішають, завжди і всюди встигають вчасно, заощаджуючи при цьому кожний рух. Він ніколи не ступив зайвого кроку і завжди йшов найкоротшим шляхом. Не дозволяючи собі роззиратися навсібіч, він не робив жодного непотрібного жесту. Його ніколи не бачили збудженим чи пригніченим. Його можна вважати найнеквапливішою і водночас найакуратнішою людиною в світі. Зрозуміло, що така людина жила самотньо і, якщо можна так висловитися, поза суспільними зв’язками. Він знав, що в житті хоч-не-хоч доводиться, як-то кажуть, тертися поміж людей, а позаяк тертя сповільнює рух, він тримався осторонь від усіх.

Щодо Жана на прізвисько Паспарту, справжнього парижанина аж до кінчиків волосся, то він уже п’ять років жив в Англії на посаді слуги й марно шукав собі в Лондоні хазяїна, до якого міг би звикнути.

Паспарту не був схожий на жодного з тих Фронтенів або Маскарілів із самовпевненим і холодним поглядом, які ходять із задертими носами й розправленими плечима та поводяться, як безсоромні нахаби. Ні! Паспарту був добрий молодий чоловік, з привітним обличчям і повними губами, завжди готовими щось скуштувати або когось поцілувати, лагідний, послужливий, із симпатичною округлою головою, яку хотілося б бачити на плечах друга. У нього були блакитні очі, рум’яні щоки, такі пухкі, що він мав змогу милуватися власними вилицями; високий на зріст, широкі груди й потужна мускулатура, він вирізнявся геркулесовою силою, яку ще змалку розвинув постійними вправами. Його темне волосся завжди було скуйовджене. Якщо античні скульптори знали вісімнадцять способів укладати волосся Мінерви, то Паспарту знав лише один спосіб упорядкувати свою чуприну: два-три змахи гребінцем — і зачіска готова.

Заздалегідь прогнозувати, чи уживеться цей моторний парубійко з Філеасом Фоґґом, не дозволяла елементарна розсудливість. Чи стане Паспарту тим бездоганно акуратним слугою, якого потребував його хазяїн? Дати відповідь напевне можна буде лише згодом. Паспарту, провівши, як відомо, досить бурхливу молодість, тепер жадав спокою. Наслухавшись про англійську методичність і безпристрасність, що ввійшла в приказку англійських джентльменів, він вирушив пошукати щастя в Англії. Але дотепер доля йому не усміхалася. Він змінив із десяток місць, однак ніде довго не затримувався. Усюди хазяї були норовливі, погано ставились, шукали пригод або часто переїжджали з місця на місце. Це не задовольняло Паспарту. Його останній хазяїн, член парламенту, молодий лорд Лонґсферрі, після ночей, проведених в «устричних залах» Гай-Маркета, досить часто повертався додому на плечах полісменів. Паспарту, прагнучи насамперед зберегти повагу до свого хазяїна, ризикнув зробити йому кілька шанобливих зауважень, які були прийняті з осудом, і Паспарту покинув його. Тим часом до нього дійшли чутки, що Філеас Фоґґ, есквайр, шукає