Читати книгу - "Згори вниз. Книга страхів"

З

Часто я собі влаштовую походи на вершину Попа Івана, або Смотрича, або Дземброні. Якщо вийти з самого ранку, то можна до обіду повернутись.

Сьогодні, повертаючись з прогулянки додому, я ще здалека побачила, що в моїй хаті хтось є. Я підійшла ближче. Вагалась, чи тікати, чи ні. Вуйна Миця казала, що там, де гори, там нема злих людей.

Я зайшла всередину і побачила старого хирлявого діда (очевидно, лісника, бо дід був одягнений в одяг, схожий на давню уніформу). Лісник безсоромно порпався в моїх речах.

- Що ви тут робите? - обережно, але впевнено спитала я.

- А ти хто така? - видно, що дід був дуже збентежений.

- Я тут живу, хіба не видно?

- А чого ти тут живеш? Хто ти така? Тут жив Франьо! Це Франьова хата! Але Франьо вже осьмий рік, як помер!

- Якщо хочете знати, то я онучка Франьового рідного брата. Ця хата ось уже восьмий рік, як моя.

- Щось я не чув, аби у Франя був брат.

- Вони були рідні тільки по батькові. А батько загинув на війні, під Бродами.

Я брехала.

- А вид на жительство у тебе є?

- Що?

- Бомага! Законна бомага, аби ти тут жила.

- Є, зрозуміло. Показати?

- А покажи.

Я порилася в паперах, роблячи вигляд, що справді шукаю якийсь конкретний, схопила один, пильно на нього подивилась і простягнула дідові. Це була довідка про присвоєння мені ідентифікаційного коду, яку, слава Богу, я маю звичку завжди носити в паспорті.

Дід, так само як і я, зробив вигляд, що ретельно вивчає «вид на жительство». Він не вмів читати.

- Ну добре, коли так, - сказав дід і повернув мені довідку. - А ти тут сі не боїш, сама?

- Не боюсь. В горах нема злих людей.

- Що правда, то правда. І надовго сюди?

- Не знаю. Може, і назавжди.

- Еге, то треба чимось себе годувати, хоц корову мати або вівці, землю обробити. Що будеш зимою їсти?

- Цю зиму буду їжу купувати, а далі побачу.

- Мене звати Охримко… ну, не звати, але так мені сі прозивають. Коли, може, щось помочи треба буде, то я живу в селі, біля мосту, спитаєш в кого, то тобі скажуть.

- Дякую.

- А мама твоя де? Не переживає за тебе?

- В мене нема мами…

- А, - розуміючи кивнув Охримко, - померла… Ну, всі ми колись повмираєм…

- Ні, вона поїхала на заробітки в Грецію. Пасе на грецьких полонинах вівці.

- А то де, Греція?

- За цими горами.

- Ти дивисі, і там є полонини?

- Є.

- Ти по сей бік гір, а мама - по инший, так виходить?

- Ні, за цими горами є ще одні гори, і аж за тими горами - ті полонини, де мама.

- Ти дивисі, виходить, крім сих гір є ще одні гори?

- Є. І не одні.

- А я думав, за цими горами вже конец світа.

4

Тепер я знаю, чия це була хата - якогось Франя.

Найдивніше, що колись давно я знала одного Франя. Малою, кілька літ я жила в селі у своєї баби, і Франьо там славився великим комедіантом. Він дурив дітей, що миє своїх корів у бані, і діти бігали дивитись, яка у Франя коров’яча баня.

Мене він також здурив. Я вміла трохи грати на скрипці, а Франьо грав на баяні.

Якось він мені сказав, що завтра, в неділю, на вокзал привезуть силос для колгоспу і колгосп замовив з такої нагоди оркестр.

- Я буду грати на баяні, а ти на скрипці, - сказав Франьо, - от і буде оркестр. Добре заплатять. Тобі стане у вересні купити зошити і олівці до школи.

Ми домовилися зустрітись завтра на вокзалі о десятій ранку.

- Але дивись, - наповідав Франьо, - прийди раніше. Треба ще перед тим розігратись, щоб не опозоритись. І скрипку, до холєри, не забудь.

Я зі скрипкою прийшла на вокзал пів на десяту. Сіла на лавку під каштанами і чекала на Франя. Зрозуміло, що Франьо не прийшов. І силос не привезли.

Натомість прибігла зграйка дітлахів, яка реготала з того, як я плачучи поверталась додому.

- Що ж ти, - казав наступного дня Франьо, - хіба не знала, що силос в неділю не привезли? Не встигли. Оркестр переноситься на наступну неділю. Тоді силос точно вже привезуть, інакше худоба в колгоспі поздихає.

Я була тоді така дурна, що прийшла зі скрипкою на вокзал і наступної неділі. Цього разу зграя дітлахів просто котилась від сміху по землі.

Франьові дуже добре вдавалося дурити дітей. Сусідського хлопчика він так надурив, що його мама не померла, а поїхала в Грецію на заробітки - пасти на полонинах вівці, що той досі в це вірить.

Через Франя я зненавиділа скрипку і більше ніколи на ній не грала.

5

Варка розговорилась. Я прийшла зарано, і вуйна Миця ще тільки доїла корів. Вона все мені дає тільки свіже молоко.

Варка, як завжди, сиділа перед хатою і теребила кукурудзу. Я сіла поруч. Було незручно, але я не знала, що казати, щоб чимось не образити Варку. Покаліченим людям взагалі важко щось казати, щоб не виглядало, ніби їх жалієш. Але з іншого боку, не скажу ж я їй: «А сліпим напевно бути дуже добре - не треба купувати сонцезахисні окуляри».

- Варко, а де ви берете кукурудзу? Я думала, то тут кукурудза не росте.

Варкою трусонуло, ніби її хтось вдарив. Декілька хвилин вона мовчала.

- У нас не росте, зависоко, а у Гайдуків росте, вони живуть нижче. Мама обмінює в них кукурудзу за сіно. В нас поля багато, все, що вище за хатою, наше. Мама дає Гайдукам косити там траву. А вони нам - кукурудзу.

- А не нудно тільки кукурудзу теребити?

- А що мені ще робити!

Я таки сказонула дурницю.

- Колись я робила в бібліотеці, - продовжувала Варка, - от там було нудно. Цілий день сидиш - і ніхто не приходить. А книжки одні дитячі були. Я всі поперечитувала, і вже не мала що робити. Тоді чомусь дуже мало було дітей. А ще менше дітей, які би читали.

- Якби я малою жила тут, то ходила би до вашої бібліотеки.

- Якби ти жила тут, то не ходила би.

- Варко, а я таки осмілилась кинути в молоко жабу. Справді дуже довго не скисало. Але було трохи бридко і страшно.

- А що тут боятись, жаби? Треба боятись тільки туристів!

- Туристів?

- Туристів.