Читати книгу - "Пастка на дурнів"

У вищих політичних сферах США утвердилось переконання, що головний противник — Японія, а на європейських фронтах слід, не прискорюючи розв’язки, встигнути до заключних місяців розгрому Німеччини і до наступного перекроювання кордонів, це й визначало характер світовідчуття і сам лад думок, понять, почувань рядових американців, що брали участь у такій грандіозній події, якою була друга світова війна. По-своєму вона також визначила все їхнє подальше життя — але саме дуже по-своєму. Пам’яттю про війну для них стало не те усвідомлення причетності до великої історичної справи, яке природно виникло в людей, що на своїх плечах винесли незмірне горе, завдане фашизмом, і пізнали щастя перемоги, оплаченої найвищою ціною. Пам’яттю для них зробились, головним чином, біль повсякденного приниження, якого вони зазнавали у власній армії, і відчуття безпорадності людини перед відлагодженою системою дегуманізації, яку втілювали різного роду «вихователі» в тилу чи на передовій. З війни це американське покоління вийшло духовно надломленим, зневіреним у розумності світу, де особистість може виявитися зовсім безправною і куди болючіше травмованою жорстокостями казарми, ніж фронтовим своїм досвідом.

Усе це найбезпосереднішим чином позначиться на американській літературі про війну.

Вона зовсім не схожа на ті книги про війну, які створили радянські письменники та й європейські загалом. Розгорніть «Голі і мертві» Нормана Мейлера, «Віднині вовік» Джеймса Джонса, його ж «Тільки поклич», чи «Бійню номер п’ять» Курта Воннегута — твори, які відомі у всьому світі. Усі ці романи сповнені відчуття безвиході. Вони трагічні й за матеріалом, і за характером зображення; раніше здавалося, що в цьому їхня основна відмінність, проте річ навіть не в тому, чи присутня в книжці героїка і наскільки вона врівноважує страшні епізоди, в яких зображено жах війни. Особливого звучання американській воєнній прозі надає те, що для її героїв ніби зовсім не існує тієї вирішальної обставини, що війна йде проти фашизму — ворога, з яким людству не доводилося стикатись ні раніше, ні пізніше. Для американців це тільки війна, а отже, кривавий хаос, якому не може бути виправдання. А нерідко — навіть не війна, а лише казарма, тобто розмелювання людини жорнами якоїсь пекельної машини, щоденне знущання, а у відповідь — безпорадна, здушена лють, за якою приховане почуття приреченості.

Виражено це почуття і самий цей характер сприйняття воєнного минулого з трагізмом, який ніхто не назве підробним. І таке коло настроїв, звичайно, не письменницька вигадка — воно органічне, тому що породжене дійсним соціальним досвідом багатьох рядових американців, у чиєму житті була війна. Інша справа, що якраз про війну такі твори сказали далеко не все, можливо, навіть не сказали головного. Вони залишаться в літературі як дуже талановиті свідчення драми, що стала долею американців, які воювали, — специфічної і, мабуть, не самоочевидної, але все-таки драми.

Роман Хеллера належить цій прозі, поділяючи її неповторний пафос і безпосередньо торкаючись конфліктів, які для неї найхарактерніші. Але, ставши продовженням уже виробленої на той час літературної традиції, повторенням створеного іншими він не був. Навпаки, перших своїх читачів твір вразив художньою незвичністю. Навіть сьогодні, коли минуло майже тридцять років, ця незвичність іще відчувається. Ми починаємо читати «Пастку на дурнів» і, самі того не помічаючи, підшукуємо аналогії, бо про війну написано сотні талановитих книг. Але аналогії не виникають. І навряд чи виникнуть, тому що роман Хеллера — явище в певному розумінні унікальне, причому не тільки з огляду на яскраву індивідуальність автора, а швидше через те, що тут знайдено особливий ракурс зображення, створено тональність, яка в літературі про другу світову війну ще не звучала.

Тональність ця — комічна. А ще точніше — трагіфарсова.

Серед численних романів, повістей, документальних книг, фільмів, спектаклів, які розповіли, чим була друга світова війна, здається, нема жодного значного твору, де ця тональність була б настільки послідовно витримана і настільки відповідала змісту, що цікавить автора.

* * *

Дуже коротко — і при цьому мимоволі огрублюючи — цей зміст можна висловити буквально кількома словами: божевілля під прапором раціональності. Назва роману Хеллера в оригіналі «Catch-22» («Поправка-22») викликає аналогію з якою-небудь бюрократичною інструкцією, і аналогія ця аж ніяк не випадкова. Бюрократія завжди раціоналістична до маніакальності. Їй потрібно передбачити суворо визначений порядок дій на будь-який життєвий випадок, хоч би якою винахідливою виявилась реальність, створюючи ситуації, одна несподіваніша від іншої. Поки вічно мінливе життя не опиниться затиснутим у лещата параграфів, підпунктів і додатків, бюрократія не може вважати свою місію виконаною. І вона вперто прагне виключити саму можливість будь-яких імпровізацій, вже й не помічаючи, що пафос логічності, спрямовуючи подібні зусилля, перетворюється на одержимість такою логікою, яка методично вбиває живе життя. Та життя повстає, коли пробують умертвити його творчі сили, ламає найбездоганнішу схему і руйнує любовно виплекану логістику, але й саме при цьому нівечиться, калічиться об зведені бюрократією бар’єри, надовби, загородження.

Тут невичерпна тема для мистецтва: у XX сторіччі, що стало свідком небаченого зростання бюрократії, яка проникла абсолютно в усі сфери буття, ця тема стала однією з домінуючих у світовій літературі. Одним з її відкривачів був Франц Кафка, письменник, що багато важить для Хеллера. Читачі таких творів Кафки, як «Процес» чи «Перевтілення», одразу ж відчують щось добре їм знайоме, поринувши в змальовувані американським прозаїком воєнні будні ескадрильї, що стає навіть не так втіленням порядків, прийнятих в армії, як моделлю відносин, притаманних усьому буржуазному суспільству. Наслідувачів у Кафки було багато, особливо в перші повоєнні десятиріччя. Хеллера, проте, до них не віднесеш. Перед нами не імітація, а перегук мотивів, причому ці мотиви у Хеллера осмислені цілком самостійно.

Кафка, мабуть, найпесимістичніший митець, якого висунуло наше сторіччя. Катастрофічні настрої опановували його, і народжувались фантазії убивчо похмурі, хоч наївно і несправедливо вбачати в них якусь сваволю цього письменника — дійсність живила мізантропію Кафки і згодом безліч разів підтверджувала її майже пророчий смисл. Усе, зображуване Хеллером, мусило б викликати не менш гнітюче враження, якби не характер оповіді. В цій оповіді панує гумор. Вона і трагедійна, і бурлескна — причому це не проста суміш, а міцний сплав; хоч такі начала й, здаються несполучними.

Цей гумор пізніше назвуть «чорним». Або «шибеничним». Хеллер опиниться в компанії прозаїків свого покоління, зарахованих до школи американського абсурдизму, — до неї з різним ступенем обгрунтованості відносили Джона Барта і Курта Воннегута, Дональда Бартельма, Стенлі Елкіна,