Читати книгу - "Євангелія від Ісуса Христа"

ми щойно згадали, спирається ліктем на стегно ще однієї жінки, яка теж стоїть навколішках і яку також звати Марією, й саме вона, хоч ми навіть у своїх фантазіях не змогли б побачити виріз на її сукні, і є найімовірніше справжньою Магдалиною. Так само, як і перша з цієї трійці жінок, вона має довгі розпущені коси, які спадають по спині та боках, але вони в неї здаються світлими та русявими, якщо тільки в цьому випадку гравер не внаслідок чистої випадковості, а умисне послабив натиск свого різця з метою позначити світліший колір волосся. Висловлюючи ці міркування, ми аж ніяк не намагаємося стверджувати, що Марія Магдалина й справді була русявою, хоч і висловлюємо свою згоду з досить-таки поширеною думкою, яка вважає, що жінки з волоссям золотавого відтінку, незалежно від того, чи вони наділені ним від природи, чи самі фарбують його в такий колір, є найдосконалішими знаряддями гріха та погибелі. А позаяк усім відомо, що Марія Магдалина була велика грішниця і, поза всяким сумнівом, жінка пропаща, то нам належить вважати її білявою, щоб не спростовувати переконаності, до якої самохіть чи несамохіть схиляється не менш як половина роду людського. Проте ми так наполегливо стверджуємо, що саме ця третя жінка і є справжньою Марією Магдалиною, зовсім не тому, що світліший колір її обличчя та волосся слід вважати переконливішими аргументами, аніж глибокий виріз на сукні та відкриті груди першої з Марій. Існує набагато сильніший доказ, який підтверджує її особу, а саме той, що ця жінка, досить неуважно підтримуючи однією рукою розпростерту на землі матір Ісуса, дивиться на її розп’ятого сина, й у цьому погляді можна прочитати таку справжню, таку палку любов, що, здається, з нею лине до нього все її тіло, все її плотське єство, осяяне таким сліпучим світлом, яке затьмарює навіть той німб, що світиться навколо її голови, утворюючи замкнене коло, що не пропускає в неї зайві думки та емоції. Лише жінка, котра любила Ісуса тією любов’ю, яку ми приписуємо Марії Магдалині, могла так на нього дивитися, й ми вважаємо це остаточним і вирішальним доказом, що то вона і є, а тому можемо не звертати особливої уваги на четверту з Марій, яка стоїть із нею поруч, піднявши руки й усім своїм виглядом демонструючи скорботу, але дивлячись відсутнім поглядом невідомо куди. Їй товаришить у цій частині гравюри юнак, не набагато старший за підлітка, який, манірно зігнувши ліву ногу в коліні, жестом, у якому можна помітити щось неприродне й штучне, показує випрямленою правою рукою на гурт із чотирьох жінок, що розігрують унизу на землі драматичну сцену. Юний персонаж із кучерявим волоссям і тремтячими губами — то Іоанн. Як і Йосип з Ариматеї, він затуляє своїм тілом окоренок другого дерева, на якому вгорі, там, де мають бути пташині гнізда, висить іще один голий чоловік, теж прив’язаний і прицвяхований до стовбура, як і перший, але в цього чоловіка волосся пряме й гладеньке, а голову він опустив і дивиться в землю, якщо досі спроможний дивитися, а його обличчя, худе та змучене, зовсім не схоже на обличчя розбійника, що висить із протилежного боку й навіть у передсмертному заціпенінні, в муках агонії, досі зберіг мужність тримати голову прямо, він дивиться на нас і показує нам обличчя, яке ми легко можемо уявити собі рум’яним, таким, яким воно було, коли він крав і грабував, попри відсутність будь-яких кольорів на ньому тепер. Що ж до цього другого розп’ятого, то його висмоктане обличчя з проваленими щоками, звішена вниз голова з прямим волоссям, яка дивиться в землю, що незабаром прийме в себе його висхле тіло, свідчать про те, що цей жалюгідний напівтруп може бути тільки Злим розбійником, але слід віддати йому належне, він знайшов у собі мужність не вдавати й не вірити в те, що закони людські або Божі дозволять, щоб хвилина каяття спокутувала ціле життя злочинів чи бодай одну годину слабкості. Над його головою, як і сонце, що висить у небі на передньому плані, ми бачимо місяць, зображений у формі жіночого обличчя з недоречною сережкою у вусі, такої вольності не дозволяв собі ані жоден художник, ані жоден поет раніше, й вельми сумнівно, щоб хтось дозволив собі це згодом, попри цей поганий приклад. Сонце й місяць освітлюють землю з обох сторін рівномірним круговим світлом без жодної тіні, й тому так чітко й добре видно все на обрії у глибині, — башти й мури, перекидний міст над ровом, у якому блищить вода, гостроверхі готичні дахи, а далеко позаду, на вершині останнього пагорба — вітряк із нерухомими крилами. Трохи ближче, завдяки ілюзії перспективи, елегантно гарцюють на конях четверо вершників зі списами в руках, у шоломах та обладунках, але з їхніх жестів видно, що вони прибули перед самим кінцем вистави й, так би мовити, вітають невидиму публіку. Те саме враження вистави, яка щойно завершилася, створює постать пішого воїна, який ступив перший крок, щоб відійти від місця подій, несучи у витягнутій руці якусь річ, схожу здалеку на обвислу ганчірку, що може виявитися також плащем або тунікою, тоді як двоє інших воїнів подають ознаки роздратування й досади, якщо можливо на такій великій відстані прочитати на їхніх крихітних обличчях почуття, схожі на почуття людини, яка щойно програла в карти велику суму грошей. Угорі над цією банальною повсякденністю озброєних людей та оточеного мурами міста ширяють чотири янголи, тіла двох вималювані з усіма подробицями, й вони гірко ридають, плачуть і стогнуть, тоді як третій із дуже серйозним обличчям виконує надзвичайно важливу роботу — він збирає в чашу всю до останньої краплі кров, яка струменить із правої частини грудей Розп’ятого. На тому пагорбі, що називається Голгофою, багато людей померли й ще помруть такою самою фатальною смертю, але цей голий чоловік із прицвяхованими до хреста руками й ногами, син Йосипа та Марії, Ісус на ім’я, стане єдиним, кого майбутнє вшанує великою літерою на початку, а всім іншим навіки судилося залишитися просто розп’ятими. Саме на нього спрямовані тепер погляди Йосипа Ариматейського та Марії Магдалини, саме його оплакують сонце й місяць, саме він нещодавно похвалив Розбійника Доброго й обминув своєю увагою Розбійника Поганого, але ми повинні розуміти, що немає між ними ніякої різниці, а якщо вона навіть є, то полягає зовсім не в тому, що один із них добрий, а другий — поганий, адже ані Добро, ані Зло не існують