Читати книгу - "Мій хрест"

і яких мені б звань не дало воно,

Та коли запитально подивиться

мені в очі апостол Петро,

Я скажу: «Я – солдат будівельного батальйону.

Я – ніхто…»

Ленінград, 1981 р.

Три пісеньки американського солдата

І. Реквієм-скоромовка

Усі сентименти розміряно на сантиметри,

Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.

Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта

З косою брудною в кістлявій руці дириґента.

А десь імпотенти свої реєструють патенти,

Голодні студенти кричать, що вони – декаденти,

І вилупки ночі – бліді жовтороті вампірики

Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики.

Крізь морок і темінь понуро крокують солдати.

Одні з них – мов кремінь, а інші – прозоро-слюдаті.

Хто скаже – це користь чи вада, коли слюдянієш,

Коли з тебе пада бравада, коли людянієш?

Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри

І вже сантиметри

Розмірюєш на міліметри…

ІІ. Застільний апокаліпсис

Дві кружки кип’ятку – дві пачки чаю…

Я день і вік грядущий провіщаю

І перед тим, як в забуття відчалю,

Я вперше і востаннє вам прощаю!..

Я вам прощаю все, що ви зробили,

Усі дерева, які ви зрубали,

Розтоптану стеблинку молочаю

Я вам прощаю!

Не співчуваю і не захищаю,

А лиш прощаю!

І як найвищу стадію печалю,

Я вам себерозтоптаність прощаю!..

Я став порожнім, диким, без’язиким.

В моїй душі стримить

Кілок осиковий

І замість слова, щирого й наївного,

На язиці – сніжинка кодеїнова…

ІІІ. Дембельське

Ой, орали хлопці ниву…

Гляну на тебе,

Зґвалтую очима,

Буркну під носа

Півжартома:

«Заплати ж мені, дівчино,

Що я ходив дарма…»

В лісі осінньому серцем спочину.

Стовбури й небо – листя нема.

Заплати ж мені, ліщино,

Що я ходив дарма…

Форма солдатська мені не по чину,

Хоч і погонів на ній вже катма.

Заплати ж мені, батьківщино,

Що я ходив дарма!

Що це ти, хлопче,

Боги збираєш?

Пригорщу листя

Дасть тобі сад.

Сам собі платиш,

Сам собі граєш,

Сам собі плачеш,

Сам собі сам.

Сам собі граю,

Сам собі плачу.

Сам собі сам.

Сам собі сам…

1981—1982 рр.

До французького шансоньє

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Мов поцілунки – з уст в уста.

Твої пісні легкі і світлі —

Їх так сприймають слухачі.

Та пам’ятай: у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти – гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну, кому?

Вдягайся модно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

В глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом

І разом з ним літав, літав…

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі.

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах. А по очах

Болюче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?

Є вуха, що немов корою

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров’ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!

1984 р.

Мій хрест

Ритмічне наслідування В. С.

Сьогодні вечір, а вона – з ними.

Сьогодні вітер – а я сам знову.

Оце мій хрест. Зніміть його з мене.

Оце – мій хрест. Зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.

Зустрів її і кинув під ноги.

«Оце, – кажу, – такі мої дрова.

Ти розпали мені вогню з нього».

Вона сказала: – В мене є фрески.

У мене храми є, на них – шпилі.

Якби маленький золотий хрестик.

Якби на шию, а не на спину.

Тепер прийшли і кажуть: «Прощайся».

Центуріони стали, як влиті.

Візьміть маленьке золоте щастя.

Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, це – догма,

І час новий мене змете, змеле.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.

Змініть мене. Зніміть його з мене.

1982 р.

Прощальний романс

А я тебе кидаю

В світі такому холодному.

Всі клятви й обіцянки

Раптом упали в ціні.

І тільки два слова,

Два слова сумління колотимуть:

Пробачиш мені?

Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,

Яви свою милість, пробач мені.

Звільни мою душу

Від того, що так їй пече.

Тому ми й прощання

Назвали останнім побаченням,

Щоб мати надію —

А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.

Головою печально похитуєш

І стук твоїх кроків

Відлунює в скроні мої:

«Навіщо ти кидаєш милу,

Наві-щоти-ки-даєш?

Це ж, може, остання любов,

Тожнекидайїї!..»

Останні вагання

Змиває і злизує злива.

Останніх благань

Благенькі блакитні вогні.

А я тебе кидаю,

Я тебе кидаю, мила,

Мов круг рятувальний,

Якого хтось кинув мені.

1983 р.

Пісня австралійського абориґена

Сонце зійшло над країною Новий Південний Уельс,

Виразкою мандариновою вирячилося з небес.

Кругом цегляна пустеля, вітер з присмаком сажі.

Як звалася ця країна раніше – хто мені скаже?

Як звалася ця країна мовою мого народу,

Якої не чув ніколи, якої не знаю зроду…

Оці річки пересохлі, які називаються кріки,

На картах пунктиром позначені, морзянки нашого крику,

Крику, застряглого в горлі, завислого на багнеті,

Крику, який бумерангом вертається з порожнечі

Й, кинутий в порожнечу, зі свистом зникає знову…

Скажіть мені слово, чуєте, я хочу почути Слово!..

Без нього я всоте загину,

без нього втрьохсоте помру,

Без нього я знаю єдине, одним-одне «кенгуру»,

Що значить: «не розумію» – так мій здивований предок

Чужинницьку веремію означив наївно і твердо.

Але його не зрозуміли і для знущання неначе

Назвали так ту тварину, ту, яка звалась інакше.

Вона пустелями скаче, сахаючись ваших міст,

Знаком питальним загнутий її мускулястий хвіст,

Її відстрілюють фермери – таку придумали гру.

Дивлюсь я – і так тепер мені

кенгуру, кенгуру, кенгуру…

Нехай усе постріляють, витопчуть, знищать, спалять.

Вимерлим сумчатим вовком виє в мені моя пам’ять,

Моя генетична пам’ять – як хочеш трощи і стирай її,

Та сонце над головою, і тінь має форму Австралії.

Маленька моя вітчизна, вона довіку зі мною.

І навіть якщо я впаду,

вона тільки збільшиться втроє…

1985 р.

«Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був…»

Де б ти хто б