Читати книгу - "Спокута"

Проте потайні шухлядки, щоденники із замочками й складні шифри не могли приховати від Брайоні простої істини: секретів у неї не було. Її прагнення гармонійно організованого світу позбавляло її можливості необачно чинити щось погане. Зруйнувати, покалічити — як на неї, це було надто хаотично, їй не була притаманна жорстокість. Фактичний статус єдиної маленької дитини в сім’ї і водночас ізольованість будинку Толлісів тримали її осторонь — принаймні протягом довгих літніх канікул — від дівчачих пустощів із приятельками. В її житті не було нічого достатньо цікавого чи сороміцького, що варто було б приховувати; ніхто не знав про череп білочки під ліжком, але ніхто й не прагнув дізнатися. І все це не було якимось особливим нещастям; воно радше лиш здавалося таким у спогадах, коли все вже було вирішено.

Їй було одинадцять років, коли вона написала перше своє оповідання — дурненьку історію, яка нагадувала з півдесятка народних казок і якій бракувало (це вона зрозуміла пізніше) того суттєвого розуміння життя і світу, котре заслуговує на повагу читача.

Але ота перша незграбна спроба показала їй, що уява сама по собі є джерелом таємниць: як тільки вона починала оповідання, про це вже нікому не можна було розказати. Прикидання в словах було надто непевним, надто уразливим, надто хвилюючим, щоб когось до нього допускати. Навіть написання слів «вона сказала» чи «а потім» примушувало її здригатися, і їй було ніяково вдавати, ніби вона знає щось про почуття вигаданої істоти. Щойно вона починала описувати слабкості персонажа, як вже неможливо було уникнути самовикриття; читач просто повинен був думати, що вона описує себе. Які ж могли в неї бути інші джерела? І лише коли оповідання було завершене, усі долі простежені, всі кінці в інтризі зав’язані, так що воно — принаймні щодо цього — нагадувало всі інші закінчені оповідання, Брайоні почувалася захищеною і готового проколоти дірочки в полях, зв’язати розділи мотузочками, розмалювати фарбами чи намалювати олівцем обкладинку й піти показати закінчену роботу мамі чи батькові, коли той бував удома.

Її зусилля заохочувалися. Їм, фактично, всіляко сприяли, коли Толліси почали розуміти, що їхня дитина має нестандартний розум і здібності в оперуванні словами. Довгі дні, які вона проводила, гортаючи різноманітні словники, породжували конструкції, що були недоладними, але западали в пам’ять: монетки, які лиходій ховав у кишеню, були «езотеричними»; бандит, якого піймали на викраденні автомобіля, ридав у «безсоромному самовиправданні»; героїня на породистому жеребці вирушала в «перебіжну» нічну мандрівку; нахмурені брови короля були «ієрогліфом» його незадоволення. Брайоні підохочували почитати свої оповідання вголос у бібліотеці; її батьки й старша сестра здивовано слухали, як сміливо робить це їхня тиха дівчинка, енергійно жестикулюючи вільною рукою, підводячи брови, коли читала репліки персонажів, і відриваючи іноді очі від тексту під час читання, щоб ковзнути поглядом по обличчях, беззастережно вимагаючи від сім’ї повної уваги, коли вона дарує їм своє нараторське натхнення.

Проте навіть без уваги, похвал і неприхованого задоволення родичів Брайоні не могла б утриматися, щоб не писати. У кожному разі, вона відкривала для себе, як і багато письменників до неї, що не всяке визнання приносить користь. Ентузіазм Сесилії, наприклад, здавався дещо перебільшеним, можливо, забарвленим поблажливістю, та ще й докучливим; її старша сестра хотіла, щоб усі оправлені оповідання були каталогізовані й розставлені на полицях у бібліотеці між Рабіндранатом Тагором і Квінтом Тертулліаном. Якщо це мав бути жарт, то Брайоні його проігнорувала. Вона вже вийшла на свій шлях і знаходила задоволення на інших рівнях; писання оповідань не тільки передбачало секретність, воно ще й давало насолоду від мініатюризації. Світ можна було створити на п’яти сторінках, і він був ще кращим, ніж лялькова ферма. Дитинство розбещеного принца вміщалося в півсторінки, втеча в місячну ніч через поснулі села передавалася одним-єдиним ритмізованим реченням, а стан закоханості виражався всього двома словами — «спалах очей». Сторінки щойно завершеного оповідання немов пульсували в її руці тим життям, яке там містилося. Її пристрасть до охайності також була винагороджена, бо непокірний світ міг бути упокорений і влаштований так, як належить. Кризу в житті героїні можна було супроводити градом, буревіями й громом, а шлюби й весілля благословлялися м’яким світлом і легеньким вітерцем. Любов до порядку визначала також і принципи справедливості, коли смерть та одруження є головними рушіями домашнього укладу, причому перша призначалася виключно для морально сумнівних осіб, а друге було винагородою, котра чекала на останній сторінці.

П’єса, яку вона написала на честь Леонового приїзду, була її першим екскурсом у царину драми, і цей перехід видався їй зовсім безболісним. Вона з полегшенням сприйняла те, що не треба виписувати всі ці «вона сказала» чи описувати погоду, прихід весни чи обличчя героїні — краса, як вона виявила, має вузький діапазон. Зате потворність має безліч проявів. Всесвіт, у якому все зводиться лише до того, що в ньому говориться, справді був взірцем упорядкованості чи не на найелементарнішому рівні, тому, щоб компенсувати це, кожна репліка подавалася як крайнє вираження того чи іншого почуття, а для цього просто необхідними були знаки оклику. «Випробування Арабелли» можна було б назвати мелодрамою, якби авторці вже був відомий цей термін. Твір повинен був викликати не сміх, а жах, полегшення і повчання, саме в такому порядку, і те наївне завзяття, з яким Брайоні готувала спектакль — афіші, квитки, квиткову касу, — робило її особливо вразливою до провалу. Вона з легкістю могла б написати до приїзду Леона ще одне оповідання, але звістка про те, що з півночі до них приїздять жити родичі, підштовхнула цей стрибок у новий жанр.

***

Брайоні мала б більше перейнятися тим, що Лола, якій було п’ятнадцять, і дев’ятирічні близнюки Джексон та П’єро були біженцями від запеклої домашньої громадянської війни. Вона чула, як мати ганила імпульсивну поведінку своєї молодшої сестри Герміони, бідкалася з приводу ситуації, в якій опинилися троє дітей, і картала свого м’якотілого, безпринципного зятя Сесіла, який втік у безпеку коледжу Всіх душ в Оксфорді. Брайоні чула, як її мати й сестра обговорювали найостанніші вибрики й скандали, взаємні звинувачення, і знала, що кузени приїздять на невизначений строк, може, навіть на цілий навчальний триместр. Вона чула, як, казали, що будинок легко помістить ще трьох дітей і що Квінсі можуть жити тут стільки, скільки захочуть, за