Читати книгу - "Тривожна ніч"

Павлові здалося, що хтось потаємно за ним спостерігає. Озирнувся і почервонів: нерви такі збуджені, що вже й собі самому не вірить…

Стрепенувся — незвичайно голосно задзвонив телефон. Поспішно схопив трубку. Наталя! — відразу майнуло в голові. Та ні, була то не Наталя, а секретарка директора. Повідомила:

— Вам лист, Павле Миколайовичу!..

— Лист?

— Дивуєтесь?

— Хіба в тому, що маю листа, є щось дивного?

— Не знаю, — відповіла секретарка і додала після короткої паузи: — На столі у мене. Самі зайдете, чи занести?

Поклав трубку й високо звів брови: що за лист? Адже ніхто ніколи йому на завод листів не надсилав. Кореспонденцію усю одержує вдома. Від Наталі в нього ніяких таємниць. Може, котрийсь із колег по конструкторському бюро, що зараз у відпустці? Щось прийшло на розум чоловікові й не терпиться, хоче повідомити, порадитися. Інакше б хто писав на роботу?

А секретарка, встаючи з-за столу, допитливо глянула на нього, ніби запідозрила у грішному ділі:

— Потаємний лист.

— Чому потаємний?

— Не знаю. Так мені здається, — усміхнулася.

Павло зашарівся: він чув, що секретарка зневажливо ставиться до чоловіків, мовляв, усі однакові, кожний тільки й думає, як би у гречку скочити, щоб ніхто того не знав, не відав. Може, таких вона і зустрічала, але це — не він. І вже хотів її попросити — нехай сама відкриє й зачитає, що там йому пишуть. Але завагався: а що, коли йдеться про інтимне, що тільки він один повинен знати? Знову покрутив у руках листа, приглянувся до нього, неначе не вірив, що адресований йому. Не зазначено лише, ким писаний, відправлений. Начебто навмисне прислали для того, аби секретарка могла дати волю бурхливій фантазії — дуже вже цікава вона до чужих справ, усе хоче знати, особливо хто з ким зустрічається.

Проходили мимо Павла робітники, віталися службовці, але він нікого з них не помічав, дивився на листа. Звичайний конверт з чотирикопійчаною маркою на ньому. На розмазаному штампі не міг розрізнити жодної літери. Боязко озирнувшись, схилився над столом, сховав лист до шухляди, а вже там поволі розірвав конверт. Вийняв невеличкий, перегнутий аркушик. В очі враз упало:

«Зовсім того не знаєте і не підозріваєте, дорогий товаришу, що ви рогоносець…»

Павло спохмурнів. Не може того бути! Лист анонімний, ніякого підпису — від друга чи недруга? І прикипів далі до паперу:

«… Що роги вам наставила дружина, красуня Наталя, котра полюбляє називати себе Афродітою — й того, певно, не знаєте? Тоді радимо: пильніше пригляньтеся до тої Афродіти, бо роги, що їх носите, схожі на оленячі, широко розгалужені — кожний мисливець позаздрив би такому трофеєві. Будьте, щоправда, обережні, бо інакше злякаєте зрадницю, стане ще хитрішою і на гачок навряд чи потрапить…»

Він не вірив і не хотів вірити! Хтось жорстоко над ним наглумився. Наталя ж завжди добра, ніжна — така, що ніжнішої, здається, і немає. Чи лише прикидається доброю і ніжною? Вона грає роль, а він, засліплений любов'ю, нічого не бачить! Як і кожний чоловік, що пізніше від усіх дізнається про зраду дружини. Не горить — не куриться!.. А може, якийсь заздрісник хоче їх посварити? Підкинув листа, а сам спостерігає — ану, що з того вийде? Крізь замкову шпарку зазирає! З усієї сили Павло штовхнув двері, щоб той, хто потаємно за ним спостерігає, не встиг і отямитися. Та в коридорі порожньо…

Зупинився біля широкого вікна — конструкторське бюро на найвищому поверсі. Навпроти нема жодного висотного будинку, а поблизу — лише старий одноповерховий — бюро перепусток, зелений сквер навколо… І звідти теж на нього, Павла, ніхто дивитися не може…

Потер долонею чоло: о, якби це сон! Але тепер хоч би й хотів заснути, то навряд чи зміг би. Анонімний лист геть збурив його душу, й тепер вона бентежна, ляклива, неспокійна — й не знає він, що йому робити: чи швидше йти додому, чи заблукати десь далеко, побути наодинці — може, заспокоїться або щось розумне прийде в голову? Та одразу змінив думку: треба про все спитати Наталю, нехай сама скаже…

Глянув на годинника — четверта година.

Пустився до ліфта, на ходу накидаючи на себе плаща. Кілька разів натиснув на кнопку — кабіна не підходила. Полетів по сходинках Павло і вибіг на вулицю. На всі боки зиркав, чи нема поблизу когось із ворогів. Але раптом вирішив: буде поводитися так, щоб ніхто нічого і не запідозрив, навіть щоб автор анонімки стояв з відкритим ротом.

У думці все ж повторював рядки, вичитані з листа, хоч і відкидав їх — нічому не вірить! Не може того бути, щоб Наталя — хто, хто, а Наталя! — зраджувала йому, ніяких на те доказів! І краще буде навіть ні про що не розпитувати вдома, не казати про листа — навіщо їм у рідкісну хвилину, коли зустрічаються, отруювати настрій.

Картав тепер автора листа: коли справжній друг, то чому ховається, нехай прийде і в живі очі скаже — так, мовляв, і так, твоя дружина зрадниця! І доведе, переконає. Щоб не було ніякого сумніву…

Та от автобус підкотив, двері розчинилися й зачинилися, Павло опинився у тісному людському оточенні.

Зійшов зупинкою раніше, бо не мав чим дихати. Та й хотів погамувати збудження, щоб Наталя хоч на перший час нічого не помітила. Він повинен бути збуджений від радості, що дружина вдома! Та тяжко заспокоїтись, коли в душі спокою нема. Дарма умовляв себе, що нічого страшного не сталося і, не станеться, що житимуть вони з Наталею, як жили до сьогодні, а ворогів їхніх знищить власна злість.

Час від часу Павло зупинявся і поглядав на перехожих — здавалося, що всі якісь байдужі, ніхто навіть не поверне голови, не зазирне йому у вічі. Зрозуміло, в кожного свої турботи, клопоти, але таких, як оце, у нього, немає ні в кого! Чи є? Місто велике…

Відчув, як несподівано важко йому стало підніматися вгору, заволоділа ним утома. Недаремно кажуть лікарі, що найбільше нищать тривога й неспокій. Зловтішно засміявся: та ні, він, Павло, ще не такий старий, щоб мав знищені нерви! Дрібні неприємності — хіба на них треба так зважати? Війну ж не пройшов, як, наприклад, їхній головний інженер. Весь у рубцях від ран, але його витримці позаздриш. За найгірших обставин не дає волі почуттям.

Віддихався трохи біля свого будинку, потім перед дверима