Читати книгу - "Таємні стежки"

з німцями. Із співробітниками Юргенса вони зустрічатимуться щоденно, але лише з настанням темряви. Юргенс дозволяє і навіть рекомендує мати найширші зв'язки серед російського населення міста, але приховувати від нього свої симпатії до німців. Чим ширші й глибші ці зв'язки, тим краще для справи. Дозволяється навіть висловлювати невдоволення на адресу німецької адміністрації, але обережно, в міру. Треба також продумати і вирішити питання проте, чим вони будуть тут займатись, бо жити без роботи не можна. Це викличе підозріння. Свої міркування з цього приводу вони повинні завтра ж доповісти Юргенсу. Для них уже приготовлена квартира. До себе вони можуть запрошувати кого завгодно, крім осіб німецького походження, зв'язок з якими може їх скомпрометувати в очах місцевого населення.

Про харчування турбуватись не доведеться. Це покладено на квартирну хазяйку.

В сусідній кімнаті залунали кроки, і в. кабінет увійшов худий високий німець в чині підполковника. На носі в нього було пенсне, з-під якого тьмяно дивилися маленькі очі.

— Хайль Гітлер! — привітав він господаря, викинувши вперед руку.

Юргенс відповів тим же.

— Що це за пани? — зробивши презирливу гримасу, спитав прибулий. Він розвалився в кріслі, що стояло біля письмового стола, і витягнув худі, довгі ноги.

— Мої люди.

Підполковник трохи підняв брови, уважно подивився на Ожогіна і Грязнова, примружив очі і одвернувся.

Юргенс вийняв з ящика стола два папірці і подав їх Ожогіну.

— Це перепустки для ходіння по місту в будь-який час, — пояснив він. — Проставте свої прізвища по-російськи і по-німецьки. Зараз вас проведуть на квартиру. Ідіть і відпочивайте. Про все інше наступного разу…

— Ганс, ти пам'ятаєш Брехера? — звернувся Юргенс до підполковника, коли Ожогін і Грязнов вийшли.

— Дуже добре. І завжди відзивався про нього дуже схвально. Ця людина ще зробить собі кар'єру.

— Його кар'єра вже закінчилась.

— Не розумію…

— Прочитай — і зрозумієш. — Юргенс простягнув підполковнику Ашингеру аркуш паперу, заповнений дрібним друкованим шрифтом.

«Повідомляю вас, що в ніч на вісімнадцяте вересня сорок третього року радянська авіація зробила наліт на залізничний вузол і посьолок, — прочитав Ашингер. — З батальйону СС двадцять чоловік убито і близько вісімдесяти поранено. На резиденцію гауптмана Брехера впала і зруйнувала все дощенту півтонна бомба. Знайдені лише шматок портупеї і права рука гауптмана…»

— Так… безглуздо, — повільно сказав Ашингер, — Брехер убитий далеко від фронту, — а я беззмінно в районі передової — і живий.

— Ти невдоволений цим?

— Не невдоволений, а здивований, вражений… — Ашингер встав з крісла і, заклавши руки за вузьку, суху спину, пройшовся по кімнаті.

На деякий час запанувало мовчання.

— Так… доля Брехера сумна, — знову заговорив підполковник, — але я прийшов повідомити ще більш гнітючі новини.

— А саме?

— Впали Новоросійськ, Брянськ, Бєжиця… — Ашингер зупинився навпроти Юргенса і широко розставив ноги. — Під загрозою падіння Чернігів, Полтава, Рославль…

Обличчя Юргенса залишалося спокійним. Він продовжував мовчки дивитися на співбесідника.

— Ти не задумувався, Карл, над питанням, що чекає нас, коли росіяни прийдуть у Німеччину? — спитав Ашингер.

— Ні, — відповів Юргенс. — Не бажаю забивати собі голову марними думками.

— Ти сьогодні в поганому настрої, Карл. — Ашингер обійшов стіл і, ставши позад Юргенса, поклав свої тонкі руки з довгими пальцями на його плечі. — А думати треба…

— Не хочу уподібнюватись щуру, який втікає з корабля. — Юргенс повів плечима, скинув руки Ашингера і вийшов з-за стола.

— Даремно. Ти відстаєш від життя, від подій. Не цікавишся новинами…

— До біса новини! — Юргенс заходив по кімнаті, глибоко затягуючись димом цигарки. — В мене дуже багато роботи.

Ашингер почекав, поки Юргенс вернувся назад до стола.

— Не будемо нервувати і сваритися, Карл, — сказав він тихо, намагаючись стримати хвилювання. — Скажу тобі по секрету одну новину. Генерали, офіцери і солдати фельдмаршала Паулюса звернулися до німецької армії та німецького народу із закликом… вимагати відставки фюрера і його кабінету. Я чув це по радіо на власні вуха годину тому.

— В мене голова тріщить від цих новин, — сказав Юргенс роздратовано.

Ашингер ображено знизав плечима.

Будинок, відведений для Ожогіна і Грязнова, складався з чотирьох кімнат. Одну займала хазяйка, три віддавалися квартирантам.

Спальня з двома ліжками і книжковою шафою мала два вікна, що виходили в сад.

Коли хазяйка залишила квартирантів самих, Ожогін зменшив світло гасової лампи, відчинив вікно і мовчки сперся ліктями на підвіконня.

Він добре знав це місто. Поруч, за рогом, починалася вулиця Луначарського; на ній, в будинку номер тридцять вісім, Ожогіни жили безвиїзно п'ятнадцять. років. Там народилися він, його брат…

Ожогін заплющив очі і, напружуючи пам'ять, почав відновлювати знайомий маршрут від дому до школи. Саме в цьому кварталі жив відомий у місті дитячий лікар Доброхотов. Трохи далі стояв будинок видного царського чиновника Солодухіна, який безслідно зник у дев'ятнадцятому році. Поряд із солодухінським будинком була аптека, в яку йому часто доводилося бігати з рецептами, замовляти ліки для матері і бабусі.

Микита Родіонович відійшов од вікна і подивився на ліжко Грязнова. Той міцно спав, змучений довгою дорогою.

Ожогін тихо роздягнувся, погасив лампу і ліг.

… Першим прокинувся Грязнов. У відчинене вікно дивилося вересневе сонце. Із саду долинало неспокійне пташине щебетання. Обережно вставши, щоб не збудити Ожогіна, юнак тихо підійшов до вікна. В кущах бузку з яскравим, ще не зачепленим жовтизною листям шумно вовтузилися горобці. По гілках крислатої яблуні весело стрибали якісь червоногруді пташки.

— Як гарно! — голосно сказав Грязнов.

Змірявши відстань між підвіконням і землею, він вистрибнув у сад. Горобці з криком розлетілися.

В саду було холоднувато. Босі ноги зразу стали мокрими від рясної роси. Юнак пройшов до самого тину. Сад був занедбаний, всі його стежки і алеї густо заросли травою.

— Андрію! Де ти подівся? — почувся з вікна голос Ожогіна.

— Тут, Микито Родіоновичу, іду! — відгукнувся юнак.

Він повернувся до будинку, поклав руки на підвіконня і, легко підтягнувшись, сплигнув на підлогу.

Коли Ожогін і Грязнов умилися і одяглися, до кімнати, постукавши, зайшла хазяйка. Вона сказала, що йде в місто, і дала жильцям ключі від парадного входу та кімнат.

Друзі вирішили оглянути будинок.

Насамперед обслідували горище. Воно було завалене мотлохом: поламаними меблями, битим посудом, якимсь ганчір'ям і круглими картонними коробками з-під капелюшків.

Унизу, в кімнаті хазяйки, стояли ліжко, ветхий комод, одежна шафа і старе, облізле дзеркало в бронзовій рамі. Ця кімната відокремлювалася від спальні жильців товстою, фундаментальною стіною. Затримавшись тут, Ожогін попросив приятеля піти в спальню. Грязнов голосно промовив із спальні кілька слів — розібрати їх Микита Родіонович не зміг. Виходило — в їх кімнаті можна було розмовляти вільно, не побоюючись, що хтось почує.

У великій їдальні